Олекса Довбуш. Оповідання - Гнат Мартинович Хоткевич

— Та й шо? Оден пан би загиб, а другий на його місце би си з'євив. А чоловік би ізгиб, то такого другого, видей, би вже не було. Бо цес Олекса, він єкийс…

Словом, загальна думка була та, що не знати, як у кривавій, а в безкровній боротьбі сьогодні подужав Олекса. Пан ізлякався.

З тої пори дивні якісь відносини потворилися в селі Печеніжині. Село ще більше укріпилося в думці, що Олекса, «він єкийс», і чекало в мовчанні чинів. А пан теж переконався, що цей Довбущук дійсно людина небезпечна. Цей раз він дійсно нічого не зробив Олексі: подержав ніч у присонці (чомусь так із французького називав свою малу тюремку) та й пустив. І в той же день одмінив свій наказ вартувати коло Іцкової корчми.

Але простити Олексі його перемоги, очевидно, не міг. Вся його шляхетська чи білошляхетська гордість бурилася про того: як? Хлоп, мурло, виявив повне непослушенство і зостав некараний? Живий?.. Та якби це на старі часи, то вистрілив би в лоб, та й вже.

І часом, як роздумається про це пан ловчий курський, то аж зубами скрегоче. Нуртує потреба помсти, виїдає панові ловчому кишки, але немає підходящої хвилі. Треба ждати — а так не хочеться.

Незабаром оженився Олекса. Дівку взяв файну, чисту. Перейшов до своєї халупи, почав господарити, ніби як і всі. Але село не вірило, щоби він устаткувався, і все ждало чогось… Ждало довго. Вже минуло багато літ, вже в Олекси хлопчик, вже, здавалося би, чого там чекати від ґазди, від батька родини. А село чекає.

Такий-то був сапогівський піп, такий-то був Олекса Довбущук. І оце їх звела доля докупи. Про що вони могли говорити, ці дві різні між собою натури? З одного боку, имений, дуже вчений служитель культу, а з другого — простий гуцул-пастух із примітивним світоглядом, патріархальним укладом життя. Що могло їх в'язати?

А преціж знайшлося щось, що сапогівський священик не раз нетерпеливо чекав того гуцула, а Олекса забував часом і домівку, забував свої обов'язки і відносно власного, і відносно панського господарства — і біг до Сапогова.

Перші часи стосунки якось не налагоджувались: різниці вдач і становища давали себе чути різко, а те, що було спільне, ще не показувалося. Але згодом нерівності згладилися, й сих двоє людей відчули потребу один в одному.

Для Олекси бесіди з попом були прозрінням якимось. Кожен раз, йдучи з Сапогова, молодий гуцул відчував себе так, ніби був сліпий досі, а тепер прозрів. Єгомость читав цілі лекції і з природознавства, і з географії, і з астрономії, і з усяких інших галузей наук — і на все знаходив пильного, жадібного учня, що всмоктував кожну нову думку, як краплину роси. В самотності отця Кралевича це було діяльністю, це було не розвагою тільки, а великим моральним задоволенням, що от недаремно ж учився, недаремно читав.

Та все ж не треба думати, що завжди говорив отець Кралевич, а гуцул слухав. Часом вони мінялися ролями — і тоді Кралевич перетворювався в пильного слухача. А так. Було й йому чого послухати й чого навчитися. Все, що Олекса говорив, було таке нове, таке цікаве! Для гостя цих країн відкривалися побутові й моральні риси цього замкненого в кут української землі народу. А часом то Олекса дивував отця Кралевича глибиною своєї філософії, своїх моральних імперативів.

Раз, наприклад, зайшла розмова про євангельський тезис роздачі майна убогим. Олекса каже:

— Йк бих ділив свій маєток, то межи усіма по рівні пайці. Нате вам по вівці, єк багатому, так і бінному.

Кралевич підняв брови.

— Але ж бо, Олексо, то було би несправедливо. Навіщо багатому твоя вівця, коли у нього своїх доволі? А в бідного нема ні одної, то йому ліпше дай дві.

— Не знаю… Лиш я бих давав усім рівно…

— Але чому? Чому?

— Та вже так…

Отець Кралевич довго потім роздумував — що це? Чи то гака вже темнота, повна відсутність найелементарнішого почуття справедливості? А чи це просто так собі ляпнув, бо ніколи не мав чого розділяти, то й не знає техніки. Але чим більше думав, тим глибше переконувався, що устами цього гуцула говорила якась інша справедливість, вища за буденне й загальнодоступне її поняття.

— Чому сонце світить однаково на злая і благая? Чому хмара дощова несе теплий свій дар і над убогі ниви, й над лани багача?

Скажеш — то темна сила природи, яка не вміє входити в розгляд соціальних різниць, потворених людьми поміж собою. Ні, то просто сила природи. А чи дійсно вона темна й механічно безрозсудна, а чи діє за якимись одвічно мудрими законами — о тім у ваших книгах, отче, нічого не говориться.

І от сей простий гуцул, видно, знає ті закони вічної правди, що їх нас не вчено, по наших семінаріях і академіях. От він не вміє тобі оповісти, чому він так зробив би, але твердо внутрішньо знає, що зробити треба іменно так. Бо він і природа — одно. І закони ними управляють одні. З того часу уважніше почав приглядатися отець Кралевич до сього гуцула, прислухатися, що він говорить. А Олекса безхитро оповідав про красу гір, таємну їх велич, тишу, що залягає усі ті одвічні простори. Говорив, що до краси тої природи так близько підходить і краса життя в полонинах, його свобода, як протилежність залежному убогому чоловікові тут, по селах, під панським чоботом і канчуком. Говорив про всякі звичаї гуцульські, в яких отець Кралевич починав добачати раціональність і зв'язок, знов, з тими ж одвічними законами природи.

Часом, слухаючи Олексу, і навіть говорив сам собі: «Пощо йому ота моя книжна наука, коли він основне, найголовніше в людськім