Віннету І - Карл Фрідріх Май
Коли так минуло півгодини, ми переконалися, що напад відбудеться вже після того, як ми поснемо, бо інакше на нас давно б напали. Вогонь уже майже догорів, і я не вважав за доцільне зволікати далі з рішенням. Тому кілька разів позіхнув і потягнувся.
— Я втомився і хочу спати. А ви, Семе Гоукенсе?
— Не маю нічого проти. Я би теж поспав, — відповів він. — Вогонь догорає. Добраніч!
— Добраніч! — сказали хором Стоун і Паркер.
Після цього ми якомога непомітніше відсунулися подалі від вогню і лягли на землю.
Полум’я ставало все меншим, аж поки не згасло цілком. Світилися лише окремі жарини у попелі. Але їхнє світло не пробивалося до нас, бо ми поскладали довкола вогню хмиз. Ми лежали у суцільній темряві. Тепер слід було тихенько перебратися у захищене місце. Я взяв свою зброю і повільно посунувся вперед. Сем повз поряд, а інші — за нами. Коли хтось із них випадково видавав якийсь звук, я намагався приглушити його, сіпаючи за вуздечку котрогось із коней, аби тварина заіржала. Отак нам усім вдалося дістатися до кайова, які вже були готові до бою, як ті пантери на полюванні.
— Сем, — прошепотів я. — Якщо ми хочемо врятувати життя обох вождів, то не повинні допускати до них нікого з кайова. Ви згодні?
— Так.
— Я візьму на себе Віннету. А ви зі Стоуном і Паркером подбайте про Інчу Чуну.
— Ви підете сам на одного, а ми втрьох — теж на одного? Це неправильна математика, качка б мене копнула.
— Ні, правильна. Я застосую свій удар кулаком і швидко впораюся з Віннету. Але ви повинні бути втрьох, аби батько не зміг оборонятися, бо якщо йому дати можливість захищатися, то може закінчитися пораненнями, а то й смертю для когось.
— Гаразд, маєте рацію! Але щоби ніхто з кайова нас не випередив, ми просунемося трохи вперед і будемо першими. Ходімо!
Ми підсунулися на кілька кроків ближче до вогню і напружено чекали бойового крику апачів. Бо варто було сподіватися, що вони таки не почнуть нападу без свого бойового крику. Такий у них звичай — вождь кричить і подає цим знак, а потім до крику долучаються всі решта. Цей жахливий вереск повинен паралізувати жертви і позбавити їх відваги оборонятися. Важко описати цей звук: більшість племен видає щось на зразок свисту, б’ючи долонею по губах.
Кайова перебували у такому ж напруженні, як і ми. Кожен із них хотів бути першим, а тому всі вони намагалися підсунутися вперед і підпихали нас із собою. Це могло було небезпечно, бо ми опинялися все ближче до апачів. Тому я хотів, аби напад стався якомога швидше.
І врешті моє бажання здійснилося. Пронизливий звук пролунав так голосно і різко, що мене пройняв дрож із ніг до голови. Відразу ж почулися інші крики, схожі на вереск тисячі дияволів. Ми почули швидкі кроки і стрибки на м’яку землю. А потім усе так само раптово замовкло, кілька секунд ніщо довкола не рухалося. Можна було б, як то кажуть, почути шарудіння мурах. І врешті Інчу Чуна вигукнув коротке слово: «Ко!».
Як я дізнався згодом, це означає «вогонь», тобто він наказав розпалити вогонь. Наші жарини все ще жевріли в попелі, а гілки і хмиз, які лежали поряд, могли легко розгорітися. Апачі миттю послухалися наказу і кинули деревину в жар. За кілька хвилин полум’я знову здійнялося вгору — і довкола стало ясно.
Інчу Чуна і Віннету стояли поряд, а їх оточували інші воїни. І тут апачі здивовано зауважили, що нас немає.
— Уфф! Уфф! Уфф! — здивовано кричали вони.
Віннету, попри свій юний вік, укотре продемонстрував мудрість, якою я згодом так захоплювався. Він відразу ж збагнув, що ми маємо бути ще десь цілком близько, а ті апачі, які стоять біля вогню, перетворюються на легку мішень для наших гвинтівок. Тому він крикнув:
— Татіша! Татіша!
Хуан Хосе з племені пуебло, Санта Клара. Омаха, 1898 рік. Колекція Френка Райнгарта з Бостонської публічної бібліотеки.