Віннету І - Карл Фрідріх Май
— І там ви їх підслухали? — запитав я.
— Як досвідчені воїни, вони не розпалювали багаття, а не менш досвідчений Сем Гоукенс зрозумів, що в такому разі вони і його не побачать. Тож я проліз попід деревами на животі й опинився так близько від них, що міг чути кожне слово.
— І ви все зрозуміли?
— Дурне питання! Я ж чую, що говорять!
— Я маю на увазі, якою мовою вони послуговувалися — сумішшю індіанської та англійської?
— Вони взагалі не «послуговувалися», вони говорили, і то діалектом мескалеро, який я добре знаю. Я підсунувся ще ближче, аж поки не опинився зовсім поруч із обома вождями. Вони обмінювалися поодинокими словами — короткими, як це заведено в індіанців, але змістовними. Тож я довідався чимало і тепер знаю, яка ситуація.
— То розкажіть нарешті! — квапив я, бо він зробив паузу.
— Не перебивайте мене, сер! — засміявся Сем. — А то доведеться вас пристрелити! Вони й справді вирішили захопити нас. І то живцем.
— Отже, вони не збираються вбивати нас?
— Чому ж ні? Трохи повбивати вони нас таки збираються. Але не відразу! Спершу вони хочуть схопити нас і неушкодженими завезти у села племені мескалеро на берегах річки Пекос[38]: там нас прив’яжуть до жердин і повільно підсмажать живцем на вогнищі. Точно, як тих коропів, що їх спершу ловлять, потім несуть додому, кидають у ставок і годують, аби пізніше засмажити із хорошою приправою. Цікаво, яким буде на смак м’ясо старого Сема, особливо якщо кинуть мене на пательню цілком, не знімаючи куртки. Качка б мене копнула!
Він засміявся у своїй звичній манері і продовжив:
— Особливо «вишукані» плани вони мають для містера Раттлєра, який сидить між вами такий радісний і спокійний, ніби на нього спустилися всі небесні благословення. Так, містере Раттлєре, не хотів би я опинитися на вашому місці. Вас підсмажать на вогні, посадять на кіл, отруять, заколють, застрелять, четвертують і повісять — усе в строгому порядку одне після одного, але всього потроху, щоби ви змогли прожити якомога довше і могли щонайповніше насолодитися кожною з цих смертних мук. А якщо на той момент, коли вичерпаються всі можливі тортури, ви все ще будете живим, то вас так живцем і покладуть у могилу до Клекі-Петри і закопають.
— Боже мій! Вони таке сказали? — застогнав Раттлєр, обличчя якого від жаху стало смертельно блідим.
— Саме так! Зрештою, ви на це заслужили. Тут я нічим не можу допомогти. Єдине, чого хочу вам побажати, — більше не чиніть так негарно, якщо вже переживете всі ці тортури. Але думаю, що ви й не будете. Труп Клекі-Петри передали шаманові, який довезе його додому. Ви ж знаєте, що червоношкірі вміють бальзамувати своїх покійників, і ті зберігаються довго. Я бачив мумії індіанських дітей, які навіть через сто років після смерті виглядали такими свіжими, ніби ще вчора були живими. Якщо спіймають нас усіх, то забезпечать нам радість спостерігати, як містер Раттлєр живцем перетворюється у таку мумію.
— Я тут не залишуся! — розпачливо закричав Раттлєр. — Я йду звідси геть! Мене вони не зловлять!
Він хотів було зірватися з місця, але Сем Гоукенс різко потягнув його назад і застеріг:
— Не ступайте звідси ні кроку, якщо хочете жити! Гарантую вам, що на території довкола нашого табору повно апачів. Ви потрапите їм просто в лапи.
— Ви в це вірите, Семе? — запитав я.
— Так. Це зовсім не порожня погроза. Я маю всі причини так думати. Я не помилився і в інших своїх припущеннях. Апачі справді вже виступили назустріч кайова, саме тому змогли так швидко дістатися до нас. У них ціле військо, і щойно вони впораються з нами, то будуть битися з кайова. Щоби привести сюди воїнів, вони не мусили вертатися аж до своїх селищ, а лише до війська, яке рухалося назустріч кайова: там вони і передали тіло Клекі-Петри шаманові, вибрали п’ятдесят найкращих вершників, аби схопити нас, і рушили сюди.
— Де зараз військо, що їде воювати з кайова?
— Я не знаю, про це не було сказано ні слова. Але це нас і не цікавить, качка б мене копнула.
Але саме в цьому хитрий Сем страшенно помилився. Нам зовсім не було байдуже, де розташоване велике військове угрупування індіанців. І це ми усвідомили вже незабаром. Але наразі Сем продовжив свою розповідь.
— Після того, як я почув уже достатньо, міг би відразу вертатися сюди, до вас. Але вночі доволі важко ховати сліди. Вранці їх могли б побачити, а крім того, я хотів поспостерігати за апачами ще вранці. Тому я всю ніч ховався в лісі і вирушив у дорогу аж після того, як вони теж рушили. Я йшов за ними вслід приблизно шість миль звідси і зробив гак, аби непомітно дійти сюди, до вас. Ось тепер знаєте все, що я довідався.
— Тож ви не показалися апачам?
— Ні.
— Але ж ви збиралися показатися…
— Знаю, знаю!
