Віннету І - Карл Фрідріх Май
На мою радість, Віннету навіть не поворухнувся. Він залишився стояти на місці у тій самій позі, що й доти. Я намотав пасмо волосся на палець і засунув цей своєрідний перстень у кишеню. Потім я переповз до Інчу Чуни і також дослідив його пута. Він був прив’язаний до дерева так само, як і Віннету, і так само стояв непорушно, коли відчув доторк моєї долоні. Як і попереднього разу, я спершу перерізав пута на ногах. А потім знову відвернув увагу охоронця та й звільнив від пут руки вождя. Він був таким же обережним, як і його син, і навіть не ворухнувся.
Тут мені спало на думку, що краще не залишати на землі обрізки ремінців. Кайова не мусять здогадатися, як саме визволилися апачі. А якщо вони знайдуть розрізані ремені, то зможуть запідозрити нас. Тож я забрав спершу ремені Інчу Чуни, а потім переповз знову до Віннету, щоб і там зробити те саме. Я заховав докази своєї присутності і вирушив у зворотну путь.
Слід було поспішати. Коли обоє вождів зникнуть, варта відразу ж вдарить на сполох, і тоді мені не варто бути поблизу. Тому я спершу заповз якомога глибше в кущі, де вже зміг підвестися на ноги. Тут я похапцем закопав обрізки ремінців, вивернув кишені і висипав пісок. А потім, уже швидшим кроком, повернувся до табору. Аж поблизу своїх я знову опустився на коліна і лікті, щоби завершити свою виправу непомітно.
Троє моїх товаришів дуже хвилювалися за мене. Коли я знову вже лежав поміж ними, Сем прошепотів мені:
— Ми вже злякалися, сер! Ви знаєте, скільки вас не було? Понад дві години.
— Це правда. Добрячих півгодини я йшов туди і ще півгодини назад, — відповів я.
— Чому ви були так довго?
— Аби напевно довідатися, чи вождь спить.
— І як ви в цьому переконалися?
— Я дивився на нього, а коли він довший час не ворушився, то я був певний — він спить.
— Чудово! Ви чули про це, Діку і Вілле? Щоби довідатися, чи спить вождь, він годину витріщався на нього. Качка б мене копнула! Він назавжди залишиться ґрінгорном, невиправним ґрінгорном! У вас що, немає лою в голові, сер? Ви не змогли придумати жодного кращого способу? Ви ж бачили дорогою достатньо шматочків дерева чи кори? Хіба не так?
— Авжеж, — підтвердив я.
— Тож коли ви підходите досить близько, варто кинути такий шматочок чи навіть просто грудочку землі у вождя. Якби він не спав, то відреагував би на це. Але ви теж кидали, качка б мене копнула. Погляд за поглядом.
— Можливо. Але своє випробування я таки пройшов! — Говорячи це, я водночас напружено вдивлявся в обох апачів. Я дивувався, що вони досі стоять біля дерев. Хоча могли б давно втекти. Віннету напевно вирішив, що рятівник звільнив спершу його, а потім прокрався до його батька, і тепер чекав на знак від незнайомця. Те саме, як виглядає, подумав і його батько, тільки навпаки. Інчу Чуна вважав, що рятівник ще повинен звільнити Віннету. Але також не дочекався жодного знаку. Тоді у момент, коли охоронець заплющив очі від утоми, Віннету порухом руки дав знак батькові, що він уже вільний. Інчу Чуна показав йому те саме. Тепер вони знали, що робити, і миттю зникли зі своїх місць.
— Так, ви витримали випробування, — кивнув Сем Гоукенс. — Ви цілу годину спостерігали за вождем, і вас на цьому не впіймали.
— Тепер ви візьмете мене зі собою визволяти Віннету, бо вірите, що я здатен не наробити дурниць?
— Гм! Ви переконані, що зможете звільнити обох червоношкірих самим лише поглядом?
— Ні. Їм доведеться розрізати мотузки.
— Так ви говорите. Отже, це просто. А ви хіба не бачите, що біля них сидить вартовий?
— Це я дуже добре бачу.
— Він робить те саме, що й ви. Стріляє очима. Щоби звільнити їх у нього під носом, ви ще не достатньо досвідчений. Це настільки складно, що я і сам не певний, чи мені це вдасться. Ви тільки подумайте, сер! Тільки щоб прокрастися туди, треба неабиякої майстерності, а коли й вдасться прокрастися, то… Боже мій! Що це таке?
Він також вирішив подивитися на апачів і змушений був обірвати сказане на півслові, бо побачив, як вони зникли зі своїх місць. Я ж прикинувся, ніби не помітив цього.
— Щó трапилося? — зашепотів я. — Чому ви замовкли?
— Чому? Бо… бо… це правда, чи мені примарилося?
Він тер очі від здивування.
— О Боже, це правда! Діку, Вілле, ви тільки подивіться, Віннету та Інчу Чуна зникли!
