Віннету І - Карл Фрідріх Май
— Усе вдалося? — запитав я. — Я бачу, що так, любий Семе.
— Бачите? — засміявся він. — І де це написано? У мене на носі чи тільки у вашій уяві?
— Уяві? Та де там! Все у ваших очах.
— Отже, мої очі зраджують мене. Добре знати це на майбутнє. Але ваша правда. Мені все вдалося навіть краще, ніж я сподівався.
— Ви бачили розвідників?
— Розвідників? Бачив? Набагато більше! Я бачив не лише розвідників, а всю групу, і навіть чув їх. Я підслуховував.
— Підслуховував? Тоді швидко кажіть, про що ви довідалися!
— Не зараз і не тут. Беріть свої речі і ходімо до табору! Я прийду за вами. Мушу тільки махнути до кайова і сказати їм, про щó я довідався і як їм тепер поводитися.
Він перестрибнув річку і зник поміж деревами, подавшись на протилежний берег озера. А ми спакували свої пожитки і пішли до табору чекати на Сема. Ми не бачили й не чули, як він підійшов, але раптом він опинився серед нас і впевнено заявив:
— Ось і я, панове! Невже у вас немає ні вух, ні очей? До вас може підкрастися непомітно навіть слон, чиї кроки чути за чверть години до того, як він наблизиться!
— Але ви підійшли зовсім не як слон, — засміявся я.
— Мабуть. Я лише хотів показати вам, наскільки непомітно можна підкрастися до людей. Ви сиділи мовчки і спокійно. Було зовсім тихо, коли я підійшов, але ви однаково не почули мене. Так само зробив я і вчора, коли підслуховував апачів.
— Розкажіть нам про все, Семе!
— Гаразд, слухайте! Але мушу сісти, бо добряче втомився. Мої ноги звикли їздити верхи, а не ходити пішки. Та й воювати у кавалерії завжди почесніше, ніж у піхоті, качка б мене копнула. — Він сів біля мене, оглянув нас усіх одного за одним і багатозначно закивав: — Отже, сьогодні ввечері почнуться танці!
— Уже сьогодні ввечері? — запитав я, напівздивований і напіврадий, бо я ж сам хотів, аби все відбулося якомога швидше. — Це добре, це чудово!
— Гм, ви, здається, не можете дочекатися, коли потрапите до рук апачів! — іронічно зауважив Сем, та відразу ж споважнів: — Але маєте рацію. Це добре, і я теж тішуся, що ми не мусимо довше сидіти у невизначеності. Це не надто приємно, коли просто чекаєш на щось, що може відбутися зовсім не так, як сподіваєшся.
— Не так, як сподіваєшся? — запитав я. — Хіба є підстави для занепокоєння?
— Немає. Навпаки. Я тільки пересвідчився, що все буде добре. Але досвідчений чоловік завжди знає, що навіть із наймилішої дитини згодом може вирости шибеник. Так само і з випадковістю. Найпевніша справа може через випадковість піти не так. Качка б мене копнула!
— Але тут цього не слід боятися?
— Ні. Після всього, що я почув, успіх нам гарантований.
— А щó ж ви почули? Розкажіть нарешті!
— Не кваптеся, мій юний друже! Усе за порядком. Про те, що я почув, ще не можу сказати, бо спершу ви повинні довідатися, щó трапилося до того. Я ішов під дощем. Я можу собі дозволити не чекати, допоки дощ перестане, бо волога не просочується крізь мій плащ навіть у найбільшу зливу. Качка б мене копнула! І я вже майже дійшов до місця розташування нашого колишнього табору, куди приходили ті двоє апачів. Але тут мені довелося сховатися, бо я помітив, що на тому місці щось винюхують троє червоношкірих. «Це розвідники апачів, — подумав я собі, — вони не підуть далі, бо мають прийти тільки до цього місця». Так воно й було. Вони шукали місце, але не помітили мого сліду і тоді сіли під дерево, бо посеред лісу було занадто мокро. Сиділи й чекали години зо дві. Я примостився під іншим деревом і теж прочекав дві години. Мені ж треба було знати, щó буде далі. Тоді приїхали вершники у бойових кольорах. Я відразу ж їх упізнав: Інчу Чуна і Віннету зі своїми апачами.
— Скільки їх було?
— Приблизно стільки ж, скільки я і сподівався побачити. Нарахував близько п’ятдесяти чоловік. Розвідники вийшли з-під дерева і прозвітували вождям. Потім вони пішли вперед, а група повільно рухалася за ними. Як ви, мабуть, здогадуєтеся, Сем Гоукенс теж пішов слідом. Дощ позмивав сліди ніг, але вбиті вами кілки вказували шлях, ніби на справжній дорозі. Я хотів би довіку мати справу тільки з такими чіткими слідами. Але апачам доводилося бути дуже обережними, бо могли зустріти нас за кожним кущем, тож вони рухалися надзвичайно повільно. Дуже повільно й обережно. Я мовчки радів за них — такі вони були добре вишколені. Інчу Чуна — дуже розумний чоловік, а Віннету — не менш розумний. Найменший рух цих обох розвідників був добре продуманий. Вони не говорили ні слова. Тільки жестикулювали. Через дві милі від місця, де я вперше побачив їх, стало сутеніти. Вони зійшли з
