Таємниця гірського озера - Вахтанг Степанович Ананян

Мовсес підняв портфель, відкрив і, побачивши в ньому гроші, скрикнув від здивування.

Постоявши якусь мить в нерішучості, Мовсес закрив портфель і, оглянувшись на всі боки — чи ніхто не бачив? — поспішив до свого будиночка, що стояв недалеко від моста.

Дома Мовсес перелічив гроші. Ніколи ще в нього не було такої великої суми! В його душі почалася така ж боротьба, як у діда Асатура, коли той знайшов золото у глечику з медом. Але боротьба ця тривала недовго.

«Ні,— вирішив Мовсес, — гроші колгоспні, громадські, займати їх не можна. Треба здати».

Взявши портфель, Мовсес пішов на станцію Санаїн і розповів про свою знахідку сержантові міліції Серобяну.

— Ти нічого не взяв з портфеля? — підозріло глянув на сторожа сержант.

— Білим світом клянусь — нічого! — захвилювався старий. — Я чужого не візьму, не такий! — додав сторож.

Труп людини, що випала з поїзда, відвезли в райцентр — Алаверди. Там перелічили гроші, які були в портфелі, ознайомилися з паперами. Було встановлено, що колгоспник із села Лчаван, Сето Мартиросян, відряджений до Тбілісі за покупками для колгоспу, з невідомих причин впав з поїзда і розбився. Це сталося, на думку лікарів, з тиждень тому.

Працівники міліції не знали, що робити. Слід би відправити труп в село Лчаван, але здійснити це виявилось неможливим, і вони змушені були поховати його в місті Алаверди.

Наступного дня сержант міліції Серобян виїхав у село Лчаван і, вручивши голові колгоспу Баграту портфель з грішми і паперами, розповів все, що сталося.

Баграт був приголомшений, але, зберігаючи зовнішній спокій, прочитав акт міліції про смерть Сето Мартиросяна.

Баграт довго не міг заспокоїтись. Він почував, що сердечно прив’язався до Сето. Мучила його і совість: адже цей хлопчина загинув, виконуючи доручення, дане йому колгоспом!

Безмірно були засмучені й друзі Сето.

— Ви розумієте, адже він їхав, щоб купити для нас подарунки! — схлипуючи, казала Асмік.

Камо з Арменом сиділи на траві, похнюпивши голови. А Грикор, відвернувшись, щоб інші не бачили сліз на його очах, кидав камінці на телят, які паслися поблизу.

Ну, а Сона?.. Адже ж вона була матір’ю, і серце її боліло і обливалося кров’ю, як у всіх матерів на світі, що втрачають своїх дітей. Вона ридала, побивалась, а інколи і втрачала свідомість…

Було за північ. Село Лчаван спало міцним сном.

Недалеко від будинку тітки Сони зупинилась вантажна машина. З неї зійшли люди, швидко зняли якісь речі, і машина помчала далі.

Біля речей залишилась одна постать. Це був Сето. Він стояв у роздумі: як бути, як сказати матері про втрату грошей?..

З тиждень прожив Сето в Тбілісі, в дядька Арута, почуваючи себе в його сім’ї небажаним гостем. Виною цьому була дружина дядька, яка не приховувала свого неприязного ставлення до хлопчика. Робити було нічого, він вирішив скоріше забиратися геть і вже думав навіть стати на роботу на завод, де працював дядько Арут.

Про причини такого ставлення тітки Сето дізнався випадково в останню ніч. Думаючи, що Сето спить, тітка злим голосом казала чоловікові:

— І не соромляться, приїжджають із села з порожніми руками!.. Скажи, що б з нею сталося, якби вона нам прислала кілька головок сиру?

— Ну, вона вдова, тисячі дірок у неї в господарстві, — намагався пом’якшити незадоволення дружини Арут.

— Ти не захищай! Сільські всі такі — жаднющі… А ти ще хочеш, щоб я їй на плаття послала!..

Ця розмова так вплинула на Сето, що він зразу ж вирішив послухатись поради дядька Арута і повернутись в село. І ось тепер, без плаття, якого чекала мати, обікрадений, він стояв на порозі свого будинку і боявся постукати. Звідки ж він звав, що його скупа мати, яка сварилася з сусідкою за просяве зернятко, готова була віддати і свій будинок, і худобу, і життя своє, аби тільки був живий її син?..

Сето перерахував привезені ним речі. Все було на місці. Це подарунки, куплені за замовленням Баграта. Гроші десь дістав, звичайно, в борг, дядько Арут. Він же й допоміг зробити покупки.

«Світає, — думав Сето, — незабаром всі дізнаються про мій приїзд. Товариші будуть насміхатися з мене, слухаючи оповідання про те, що сталося в поїзді — про злодія, про портфель, що пропав з грішми. «Знаємо, — скажуть, — як пропали гроші!» А дядько Артем неодмінно підморгне Баграту: «Чи не казав я, що не можна довіряти вівцю вовкові?»

Ні, про кражу портфеля він нікому нічого не скаже. Всі речі куплені за гроші колгоспні, гроші не пропали. Скаже одній матері. Впаде їй до ніг, буде просити, щоб нікому не відкривала цієї таємниці. А гроші він заробить… А що, коли мати відмовить йому, не захоче зберігати цієї страшної таємниці?.. Почне розповідати всьому селу, кричати, проклинати, аби лише полегшити свій стан…

«В такому випадку налякаю її, скажу, що кинуся в озеро», вирішив Сето і уявив собі, яке це справить враження на матір. І, зупинившись на тому, що найболючіше зачіпало всіх матерів, Сето полегшено перевів подих і постукав.

Почувся якийсь шурхіт, тріск, але до дверей ніхто не підійшов і не відчинив йому.

Сето постукав ще раз, але й на цей раз марно.

В чому ж річ? Стук, звичайно, почули. В будинку прокинулися, хтось ходить…

Ну, звичайно, до матері дійшла історія з портфелем, і вона не бажає приймати сина.

— Мамо, відчини!.. Вислухай мене, потім виженеш…