Таємниця гірського озера - Вахтанг Степанович Ананян
Місяць виплив на небо і загойдався в темному дзеркалі озера. Від води піднялась прохолода і освіжила стомлену спекою землю.
Все в природі окутав глибокий сон. Не спали тільки жаби — дедалі сильнішав їхній концерт в очеретах, та видри шмигали по прибережному піску, залишаючи на ньому сліди своїх широких, мокрих лап.
Хлопчики розмовляли до пізньої ночі, ділились надіями і мріями, що хвилювали їхні юні серця. Нарешті сон здолав і їх…
Ще не світало, коли Армен розплющив очі, розбуджений страшним криком якогось болотяного птаха. Озеро ще мирно дрімало, але вершини гір уже освітилися — ранок підступав до них, повільно спускаючись вниз. Непорушно стояли навколо сплячої красуні — озера, мовчазні велетні-гори, наче чекаючи її пробудження. Прокинувся і Камо, рвучко звівся на ноги і, зробивши кілька різких рухів руками, глибоко вдихнув свіже вранішнє повітря.
— Ну, пішли? — усміхнувся він до Армена.
Хлопчики йшли до села дорогою, прокладеною серед колгоспних полів, що перерізала вологу смужку землі і тяглася до озера Гіллі. Тут раніше були болота. Колгосп осушив їх і посіяв тут пшеницю. Цю землю посуха зачепила мало. Від напоєних ранішньою свіжістю посівів ішов такий чудовий запах, такими ніжними, ласкавими голосами перекликались перепілки, що Арменові все навколо здавалося якимсь солодким сном.
Грізний оклик зупинив хлопчиків біля села:
— Гей, хто там? Стій!
Ледве помітна в ранковому тумані людина націлилася в них з рушниці.
— Це ми, дідусю, свої…
— Звідки ви, синки, так рано?
— Спали на березі озера.
— Ех, а хороше на березі поспати! — не без заздрощів сказав старий. — Замолоду я часто спав там. — Він набив люльку і повагом продовжував — Лежу, дивлюсь на небо, на зірки, до голосу землі прислухаюся. Ось і озеро дихає. Коли йому радісно, воно сміється, як молода дівчина, а в дощ і в бурю злиться, бурхає, бризкає піною… А вітер, а скелі, а очерет?.. Ти не чув, Камо, як стогнуть і плачуть очерети, коли в осінню негоду їх тріпає вітер? Наче пташенята-сироти…
Хлопчики слухали мовчки: дід Аса-тур дуже любив природу і зараз був у своїй стихії.
— Так, все живе, — продовжував дід розсудливо. — Навіть Далі-Даг. Хіба він не скаженіє на сто років раз, не рветься, як пес на прив’язі, дихає вогнем і плюється лавою?.. А он ті дерева, листя, трави, квіти, хіба ти не бачиш, як хиріють, в’януть вони, коли немає води, і гинуть?
Старий замовк і взяв у рот свою стареньку люльку. Все своє життя, він провів серед природи і поклонявся їй. Думки діда здавались Камо, звичайно, дивними, але він не дивувався. Дід відзначався тим, що знав чудово природу рідної країни. Природу він знав, як свої п’ять пальців, а за це Камо прощав йому все.
Досить було дідові подивитися ввечері на небо, і він міг безпомилково сказати, буде завтра дощ чи ні. Він знав життя і поведінку диких тварин краще, ніж Грикор — характер телят. Зірки правили йому за годинник, по вітру він міг розгадати, який буде врожай. І чого-чого тільки не знав дід Асатур!
— Дідусю, звідки ж нам добути воду для полів? — раптом запитав Камо. Було видно, що філософські роздуми діда він слухав неуважно, його думки полонила вода.
— Звідки… А коли я скажу звідки, принесеш?
— Принесу.
— Чи ж зможеш ти, наприклад, через Далі-Даг пробити тунель довжиною з десять кілометрів?
— Тунель? Для чого?
— А щоб воду з вершини гори провести в село.
— А хіба на вершині Далі-Дагу є вода?
— Аякже… Звичайно, є… Там є дуже красиве озеро. Але дістатися до нього нелегко, дуже високо. В серпні там ще сніг лежить. Холод там великий. Літом добираються до нього тільки олені та гірські барани.
— Як, і олені, і барани? — стрепенувся Камо.
— А чому ти дивуєшся?
Камо замислився.
— Дідусю, — спитав Армен, — чому ж ти нам не сказав, що там є вода на самій вершині? Ану, ходімо розкажемо про це озеро товаришу Ашоту.
Взявши попід руки діда, хлопчики повели його в село. Геологи ще спали.
Прихід таких ранніх відвідувачів насторожив Ашота Гаспаряна.
— Що сталося? — зірвався він з постелі.
— Воду знайшли, але дуже далеко — на вершині гори, — сказав Камо.
— Ну, дідусю, розкажи нам про цю воду з усіма подробицями, — попросив геолог.
— А що мені казати, синку? — ласкаво глянув дід на Ашота. — Далеко воно, те озеро, майже на вершині Далі-Дагу. В хмарах загубилось, холодно там. А які там квіти! Краси невимовної… Коли мій покійний кум Мукел був пастухом, погнав він якось овець на вершину Далі-Дагу, до цього озера. «Нехай, — каже, — цієї безсмертної травички покуштують, живої води поп’ють — довше житимуть». Воду в цьому озері діди наші «живою водою» називали. Казали, ніби життя прибуде, якщо нап’єшся… Ну, пригнав він овець, а вони, неспокійні, розбрелися по всьому лузі — ніяк не збере… Розсердився на них кум Мукел. Узяв свою дубову палицю та як кине на них. А палиця в нього важка була, кизилова, з залізним кінцем. Попала вона не в овець, а в озеро і потонула. Шкода стало кумові Мукелу своєї палиці, та що вдієш… А через кілька днів приносить раптом її сусід Акоп. «Акоп, — каже кум Мукел, — де ти її знайшов?» І що ж, ви думаєте, відповів Акоп? «На озері Гіллі,— каже, — знайшов». — «Як же
