Таємниця гірського озера - Вахтанг Степанович Ананян
Сето не знав, що матері не було вдома. Її і братка взяли до себе родичі.
А в будинку бродив і грюкав старий злодюга-кіт.
Сето дійшов до будинку старого мисливця і постукав у вікно.
Дідусь вийшов напівроздягнений і, побачивши Сето, злякано відступив.
— Гей, стара, що мені тут приверзлось!.. Ісусе Христе, сохрани від зла… — почав хреститися дід. — Послухай, хлопче, — майже закричав він, відступаючи назад, — як же ти ожив?..
Сето знітився: чи не привиділось йому? Він обмацав себе, поглянув на зірки, кинув камінь в собаку, що гавкав… Ні. він, звичайно, не спить.
— Що ти кажеш, дідусю? Ти збожеволів?..
Голос Сето, справжнього живого, обрадував дідуся.
— Справді живий? Слава небесам!..
— Живий, звичайно. В чому річ, дідусю?..
— Оце так історія!.. Ну, біжи скоріше до Баграта. Рятуй свою честь! Біжи, біжи!..
Сето не розумів дідуся. Йому справді треба рятувати свою честь. Але як? Адже він втратив гроші? «Ні, нічого не втратив, — вирішив він. — Піду скажу, що доручення виконав, усе привіз чесно… Зараз же й піду, нехай він і уві сні не думає про мене погано…»
І Сето поспішив до будинку голови.
Чи відчинять йому двері? Баграт тепер, мабуть, про нього як про злодія думає. Сето хотілось як можна скоріше розвіяти підозріння, сказати, що він виконав доручення, привіз усе, що треба.
У вікні будинку голови блимав блідий вогник. Коли Сето постукав, вогник розгорівся сильніше, двері відчинилися і на порозі з’явився сам Баграт. По спині Баграта, коли він побачив Сето, пробіг неприємний холодок.
— Привіз подарунки, товаришу Баграт, — намагаючись бути радісним, доповів Сето.
Баграт мовчав. За роки війни серце його загартувалось, і все ж зараз він дивився на хлопчика не без тривоги. Однак Баграт, як завжди спокійно і трохи насмішкувато, спитав:
— Чи це ти, Сето? Чи не вві сні я тебе бачу?
— Ні, товаришу голова, це я… Я до нас додому заходив і в діда Асатура був…
— Що сказала твоя мати? Не лопнуло її серце від радості?
— Та вона не зраділа, просто не відчинила дверей… Видно, вона на мене дуже сердита.
— Ну, заходь. То як же ти, хлопче?.. Як ти ожив? — уже сміявся Баграт, не маючи сумніву в тому, що перед ним стояв Сето.
— Товаришу Баграт, — хвилювався Сето, — коли ж це я помер і як воскрес? Що ж це, нарешті, таке?
— Ну, а кого ж поховали в Алавердах? І як ти міг купити радіоприймачі, коли всі гроші і портфель твій у мене?
Сето так і підстрибнув:
— Гроші знайшлися? Злодія впіймали?..
Баграт все зрозумів і розкотисто зареготав.
— Е-е, хлопче, чи не злодія замість тебе поховали?.. Ану розказуй що з тобою було.
Оповідання Сето так розвеселило Баграта, що, обійнявши хлопчика, він сердечно розцілував його.
— Ану, дочко, — наказав він, — одягнись та біжи скоріше, приведи сюди тітку Сону. Про Сето мовчи. Скажи: батько терміново у справі кличе.
— Вона ночує в сестри! — гукнула з сусідньої кімнати дружина Баграта.
— До неї хай і побіжить… Так, — говорив далі голова, звертаючись до Сето, — бачив би ти, що тут було… Ну й кумедна історія! Коли б ти знав, Сето, як багато людей за тобою горювало, як лили сльози!..
Сето не зводив очей з Баграта, цієї суворої, але доброї людини, погляду, сповненого гарячої любові. І яке щастя чути, що люди проливали за ним сльози!.. Почуття власної гідності, гордості викликало в ньому оповідання Баграта.
У кімнату ввійшла дочка Баграта — Маро. Вона зніяковіло глянула на Сето і сказала:
— Значить, не помер? Як добре, що не помер! Ото зрадіють Камо, Армен, Асмік… А мати твоя… Ну, її радість ми зараз побачимо. — І вона вибігла з хати.
Баграт відвів Сето в другу кімнату.
— Посидь тут. Вам з матір’ю не можна так зразу зустрічатись…
Швидко повернулась Маро, ведучи за собою Сону.
Сона, хвилюючись, зупинилась: для чого її кличуть, та й ще так рано?
— Сестрице Сона, — сказав Баграт, — сталося непорозуміння… Не турбуйся…
Він увів жінку до кімнати і, не кваплячись, спокійно почав розповідати вже відому нам історію Сето.
Сона слухала, не вірячи своїм вухам. Дихання її стало частішим, вона майже задихалась від хвилювання… Нарешті, зрозумівши, що сталося, жінка зіскочила з місця.
— Синочок мій живий? — криком вирвалось у неї.— Дай я твої ніжки поцілую, Баграте, рідненький!.. — І, ставши на коліна, Сона обняла ноги Баграта.
Баграт підвів її, дав води, посадив, почав заспокоювати.
— Де ж він зараз, мій синок? — стурбовано запитала Сона.
Із спальні вийшла дружина Баграта, поцілувала Сону, промовила: «Світло очам твоїм!» В розмові з нею Сона трохи заспокоїлась.
Тоді покликали Сето. Він вбіг до кімнати і з сльозами на очах обняв матір.
Дружина Баграта стояла збоку І плакала.
А вранці про «воскресіння» Сето дізналось усе село, всі були дуже раді, а особливо, звичайно, наші юні натуралісти.
Того ж дня Баграт написав до Алаверди начальнику міліції, що
