Сини Великої Ведмедиці - Лізелотта Вельскопф-Генріх

— Там стоять намети Ведмежого братства, — сказав Шеф де Лю. — Один день їзди звідси, якщо добре підганяти коня.

Вивантажені фургони від'їхали від агентства і зупинилися біля довгої низької будівлі. Там мулів випрягли, а вози стягли докупи. Джонні наглядав і за цим, а потім поволі побрів до контори і зник там.

— Тепер і нам час, — промовив делавар.

Вони торкнули коней і поїхали до агентства. Варта знала Тобіаса і безборонно їх пропустила. Прибулі завели своїх коней до табуна в загороді і попрямували до контори. Вони зайшли не середнім ходом, біля якого було велике пожвавлення, а маленькими боковими дверима і опинилися в просторому трактирі.

Обом чоловікам, які прийшли з холоду зимового дня, здалося, що в приміщенні дуже тепло. На одному з двох грубо збитих столів горіла тремтливим полум'ям гасова лампа. Надворі вже спадали ранні зимові сутінки, а єдине вікно кімнати було невеличке і впускало мало світла. На полицях уздовж стін були розставлені кухлі, миски, келихи і горщики. Праворуч у кутку — вмурована плита. Там, спиною до індійців, стояв здоровенний Джонні. Він не обернувся навіть тоді, коли прибулі грюкнули дверима. Біля плити приставлена до стіни рушниця. Це була велика, допотопна зброя.

Індійці попрямували до лави у протилежному кутку і сіли там. Огітіка заліз під лаву і сховався за ногами свого хазяїна.

Джонні, здається, сподобалася така поведінка його гостей. Він саме кинув ложкою велику грудку жиру на сковороду. Жир топився, з сердитим шкварчанням розпливаючись навколо м'яса. Індійці знічев'я спостерігали за Джонні. Він хоч і був дуже гладкий, але при його надзвичайному зрості, власне, не здавався товстим. Тільки на великому обличчі випиналися надуті, як подушки, щоки, посеред яких ховався шишкуватий ніс. Ріденьке волосся на круглому черепі, старанно зачесане і щедро змащене жиром, слухняно лежало при самій голові. Він скинув куртку, засукав брудні рукава сорочки, оголивши дужі, схожі на стовбури молодих дерев, руки.

Засмаживши на сковороді шматок ребра, Джонні озирнувся на індійців, що мовчки курили люльки. Тоді зняв з полиці три чисті дерев'яні миски і, взявши сковороду, підійшов до столу. З грюкотом розставив миски, примостив між ними на дошці закурену сковороду і сів на табуреті, що здавався надто малим для його масивної постаті. Вийняв гострого ножа і з чотирьох шматків, що лежали на сковороді, поклав по шматку в миски обом гостям.

— Це я засмажив для себе, — промовив він хрипким, пропитим голосом, — але ми можемо повечеряти разом.

Почали їсти. З м'ясом швидко впорались. Хазяїн прибрав посуд і приніс кухоль з горілкою. Спритно налив вщерть келихи і підсунув їх індійцям. Свій він спорожнив одним духом. Після горілки обличчя його пожвавішало.

— Ну, розповідай, Тобіасе!

— Мені здається, ти маєш якісь новини? — ухильно відказав делавар. — Чи все спокійно?

— Авжеж. Та й хитро ж ми спекалися їхнього підбурювача — Відпочиваючого Бізона.

— Вбили? — ніби між іншим поцікавився Тобіас.

— Ні, ні, не вбили, адже це не принесло б ніякого прибутку. Вони зробили значно хитріше. — Хазяїн оскірився. — Один мій знайомий, що бачив усю цю комедію, розповів мені про все. Вони сказали йому, що Великий Батько у Вашінгтоні хоче прийняти його особисто. Цю ідею подав один спритний розпорядник. Потім вони тягали його з міста до міста, адже він не розуміє жодного слова, крім своєї дакотської мови, і показували його в театрі, вимагаючи високу ціну за вхід від тих, хто хотів особисто побачити вбивцю генерала Кастера… — Хазяїн осушив другий келих. — Це махінація, друзі мої, добра махінація! Відпочиваючому Бізонові вони наплели щось про мітинги і конференції, а він повірив їм і щоразу виголошував промову. Від міста до міста… Вони ще з ним і досі десь їздять!

— А тут же як? Худоба виснажена.

Хазяїн налив собі втретє і одним духом вихилив усе до дна, роблячи великі ковтки, так що видно було, як рухається його кадик.

— Виснажена? Так, мій славний хлопче, виснажена. І консерви зіпсувались, не кажучи вже про те, що навіть половини не прибуло з того, що замовили. — Хазяїн перехилився через стіл до своїх гостей, обдавши їх смердючим горілчаним перегаром. — Це, скажу я вам, вигідна справа, дуже вигідна… з консервами — і цією справою займається Фредді! Адже цього разу було велике замовлення! Ну, вам я можу розповісти. Воно коштувало тисячі й тисячі… у книгах! А що прийшло? Кілька зіпсованих коробок. Аж шкода червоношкірих, що мусять жерти таке. Зате Фредді має неабиякий зиск. Йому вже більше не треба шукати золота, він заробить тут більше, ніж бідний шукач золота за цілий рік. Але мені він ще не перекинув жодного долара, брудний собака! Ви думаєте, я довго ще терпітиму таке?

— Ти повинен доповісти агентству, — підтримав його делавар.

— Отій паскуді, панові офіцеру, що одержує повне утримання і ніколи тут не буває? Ні, краще тримати язик за зубами, а то ще наживеш собі ворога! — На обличчі хазяїна з'явився вираз непевності. — Фредді, між нами кажучи, страшенний негідник, він спокійнісінько може заколоти вночі кого завгодно. Так, це дуже небезпечний хлопець. Я вже краще зачекаю. А тим часом і в мене гаманець трохи потовщає. Сюди з охотою завертає кожний, та й взимку взагалі більше п'ють і білі, і червоношкірі, бо холод їм таки добре дошкуляє.

— Але ж дакотам заборонено пити у резервації, — промовив делавар.

Хазяїн розкотисто зареготав.

— Тому ж вони й платять мені так добре! — пояснив він, витираючи сльози, що котилися від сміху по щоках.

Хазяїн продовжував пити. Поступово голова його схилилась на груди, і він задрімав. Але невдовзі Джонні знову прокинувся. Він, здавалось, не забув, про що йшла мова.

— Зараз вони якраз тут, Кривавий Томагавк і його посіпаки, — розповідав він далі. — Вони прийшли до Фредді, щоб поскаржитись на злиденне постачання. Хіба ви оце допіру не бачили тих сорок, що прибули сюди в повному параді — з усіма