Копальні царя Соломона. Прекрасна Маргарет - Генрі Райдер Хаґґард
Біля краю цієї величезної ями, яка, звичайно, являла собою саме ту копальню, що була нанесена на карту старого португальця, Велика Дорога розгалужувалася й огинала її колом. У багатьох місцях цю дорогу, що йшла по краю копальні, було суспіль викладено великими кам’яними брилами, мабуть, для того, щоб укріпити краї копальні і запобігти можливому обвалу порожніх сланців, що оточували начинену алмазами брекчію. Ми швидко пішли по дорозі, гнані бажанням скоріше побачити, що являють собою три гігантські фігури, що виднілися на протилежному боці величезної ями, біля якої ми стояли. Підійшовши ближче, ми зрозуміли, що це якісь колоси, і правильно вгадали: це і були троє Мовчазливих, перед якими кукуанський народ схилявся у благоговійному страху. Але тільки підійшовши до них зовсім близько, ми повністю усвідомили царську велич Мовчазливих.
Там, на величезних п’єдесталах із темної скелі, на яких на відстані двадцяти кроків один від одного були вирізьблені незрозумілі ієрогліфи, споглядаючи дорогу, що простягалася на шістдесят миль до Луу, сиділи три колосальні фігури — дві чоловічі й одна жіноча. Кожна з них мала близько вісімнадцяти футів висоти від тімені до п’єдесталу.
Та, що зображала жінку, вирізнялася винятковою, хоч і суворою красою. На жаль, риси її обличчя дуже постраждали від часу, оскільки протягом багатьох віків вони зазнавали впливу природи. Обабіч її голови піднімалися роги півмісяця. Дві чоловічі фігури були, на противагу їй, зображені задрапірованими в мантії. Обличчя їхні були жахливі, особливо в того, що сидів праворуч. Він мав обличчя диявола. Обличчя того, що сидів ліворуч, було безтурботно спокійне, але спокій цей наводив жах. Воно виражало нелюдську жорстокість, ту жорстокість, якою, за словами сера Генрі, в старовину фантазія людини наділяла могутні істоти, можливо здатні здійснювати і добрі справи, але все ж таки спостерігаючи за стражданнями людства якщо не з насолодою, то й без усіляких гризот. Три фігури, що самотньо сиділи у височині і віками споглядали розстелену внизу долину, справді навіювали благоговійний жах. Ми дивилися на Мовчазливих, як їх називали кукуани, і нами оволоділо величезне бажання дізнатися, чиї руки витесали з каміння цих колосів, проклали дорогу і вирили величезну копальню. Коли я з подивом дивився на них, мені раптом пригадалося (оскільки я добре знав Старий заповіт), що Соломон одрікся від своєї віри і став поклонятися іноземним богам. Імена трьох із цих богів я також згадав: Ашторет — богиня сідонян, Чемош — бог моабітів і Мільком — бог дітей Аммона. Я висловив своїм супутникам думку, що три фігури, які сиділи перед нами у височині, можливо, зображують саме цих трьох фальшивих божеств.
— Можливо, в цьому і є доля істини, — задумано сказав сер Генрі. Він був дуже освіченою людиною і, коли ще навчався у коледжі, досяг великих успіхів у вивченні класиків! — Адже староєврейська Ашторет, — вів далі він, — називалася Астартою у фінікійців, які вели велику торгівлю в часи Соломона. Астарту ж, яку греки згодом називали Афродітою, зображали з рогами, що нагадують півмісяць, а на голові жіночої фігури виразно видно роги півмісяця. Можливо, ці колоси було створено на виконання волі якоїсь посадової особи, що управляла копальнями. Хтозна!
Ми все ще роздивлялися ці незвичайні пам’ятки глибокої старовини, коли до нас підійшов Інфадус. Спочатку, піднявши свого списа, він віддав салют Мовчазливим, а тоді, звернувшись до нас, запитав, чи маємо ми намір негайно зайти в Чертог Смерті, чи ж підемо туди пізніше, після обіду. Він сказав, що коли ми готові вирушати зараз же, то Гагула висловлює бажання бути нашим провідником. Оскільки не було ще одинадцятої години, ми, охоплені нестримною цікавістю, заявили, що маємо намір іти негайно. Я запропонував на всякий випадок, якщо нам доведеться затриматися в печері, захопити з собою трішки їжі. Принесли носилки з Гагулою, і шановна леді спостерігала з них за нашим лаштуванням. Тим часом Фулата, на моє прохання, поклала в очеретяну корзину трішки білтонга і кілька гарбузових бутлів, наповнених водою.
Просто перед нами, на відстані кроків за п’ятдесят од спин колосів, піднімалася стрімка стіна з каміння, що мала не менше вісімдесяти футів висоти. Догори вона поступово звужувалася і утворювала підніжжя величавої вершини, увінчаної снігом, яка височіла над нами на три тисячі футів. Як тільки Гагула зійшла зі своїх носилок, вона злісно посміхнулася в наш бік і, спираючись на палицю, зашкандибала в напрямі стрімкої кам’яної стіни. Ми рушили за нею і невдовзі підійшли до вузького порталу, облямованого масивною аркою, схожою на вхід у галерею шахти.
Тут очікувала нас Гагула. На її страшному обличчі все ще вигравала злісна посмішка.
— Що ж, білі люди, які спустилися із зірок, — пропищала вона, — великі воїни Інкубу, Бугван і мудрий Макумазан, чи ви готові? Дивіться, я тут, щоб виконати волю короля, мого пана, — показати вам скарбницю блискучого каміння.
— Ми готові, сказав я.
— Так! Так! Укріпіть же ваші серця, щоб знести те, що вам належить побачити. Чи йдеш ти з нами, Інфадус, котрий зрадив свого пана?
Інфадус, нахмурившись, сказав:
— Ні, я не йду — мені заходити туди не можна, але ти, Гагуло, загнуздай свого язика і бережися заподіяти зло моїм повелителям. Ти мені відповіси за них, і якщо хоч одна волосинка впаде з їхньої голови, то нехай ти, Гагуло, будеш тисячу разів відьмою, але ти повинна будеш померти. Чи чуєш ти мої слова?
— Я чую, Інфадус. І я знаю тебе добре — ти завжди любив хвастливо розмовляти. Пам’ятаю, що, будучи іще дитиною, ти погрожував своїй власній матері. А це було зовсім недавно. Але не бійся, не бійся, я живу лише для того, щоб коритися волі короля. Я виконувала веління багатьох королів, Інфадус, поки врешті-решт вони не виконували мої. Ха! Ха! Я йду туди, щоб ще раз глянути на їхні обличчя, а також і на обличчя Твали! Ходім же, ходім! Ось лампа. — І вона дістала з-під свого
