Копальні царя Соломона. Прекрасна Маргарет - Генрі Райдер Хаґґард
Я вважаю, що ця жахлива фігура була виплодом спотвореної фантазії якогось стародавнього скульптора і що кукуанам уже згодом прийшла думка садовити своїх величних мерців за цей стіл, за яким головував страшний привид Смерті. Можливо також, що цей скелет був колись поміщений тут, аби відлякувати грабіжників, якби ті робили спроби пробратися у скарбницю, що містилася поряд. Не знаю, чи справді це так. Єдине, що я можу зробити, — це описати все, як воно є, а читач нехай робить власні висновки.
Така була, в усякому разі, Біла Смерть, і такі були Білі Мерці.
Розділ XVII
СКАРБНИЦЯ ЦАРЯ СОЛОМОНА
Поки ми обдивлялися чудеса Чертога Смерті, що наганяли жах, і прагнули подолати почуття страху, яке охопило нас, Гагула була зайнята зовсім іншими справами. Якимось чином, блискавично видершись на величезний стіл (коли їй було потрібно, вона була надзвичайно спритна), стара відьма пішла до місця, де регулярно падали краплі води, а під ними сидів наш покійний друг Твала, щоб подивитися, як він там, за висловом Гуда, “маринується”, або з іншою, їй одній відомою таємною метою. Потім вона зашкандибала назад, час од часу зупиняючись, аби звернутися то до однієї, то до другої зодягненої в саван фігури зі словами, суть яких я не міг ухопити. При цьому вигляд у неї був точно такий же, як у мене чи у тебе, читачу, коли ми вітаємо доброго давнього знайомого. Закінчивши цей таємничий і моторошний ритуал, вона сіла навпочіпки просто навпроти фігури Білої Смерті й почала, як мені здалося, до неї молитися. Вигляд цієї старої злої істоти, що посилала мольби, безперечно найзловіснішого характеру, заклятому ворогові людства, був такий нестерпний, що ми поквапилися оглядати Чертог Смерті.
— Ну, а тепер, Гагуло, — сказав я дуже тихим голосом, оскільки в такому місці не насмілишся говорити інакше ніж пошепки, — веди нас у скарбницю.
Стара спритно сповзла зі столу.
— Повелителі не бояться? — спитала вона, подивившись на мене скоса.
— Веди далі.
— Гаразд, повелителі. — І вона, накульгуючи, обійшла навкруг столу й зупинилася біля задньої стіни печери, за фігурою Смерті. — Тут вхід у тайник. Нехай мої повелителі засвітять лампу і зайдуть. — І, поставивши видовбаного гарбуза, наповненого олією, на долівку, вона притулилася до стіни печери.
Я узяв сірника (у коробці ще було кілька штук), запалив тростяний гніт і почав шукати очима вхід, але переді мною не було нічого, крім суцільної стіни.
Гагула посміхнулася:
— Вхід тут, повелителі. Ха! Ха! Ха!
— Не жартуй із нами, — сказав я суворо.
— Я не жартую, повелителі. Гляньте сюди! — І вона показала на стіну.
Я підняв лампу, і ми побачили, що якась величезна кам’яна брила повільно піднімається угору і йде вище, у скелю, де, безперечно, для неї було висічене спеціальне заглиблення. Шматок скелі, що піднімався, мав ширину як великого розміру двері, близько десяти футів висоти, не менше п’яти футів товщини і важив щонайменше двадцять або тридцять тонн. Рухався він, звичайно, за принципом простого балансу з противагами. Як приводився у рух цей пристрій, ніхто з нас не помітив, бо Гагула подбала зробити Так, щоб ми цього не бачили. Але я не сумніваюся, що десь був найпростіший важіль, на який треба було злегка натиснути у секретній точці, щоб привести у рух заховану противагу, завдяки чому вся кам’яна брила рухалася вгору.
Повільно й легко піднімався шматок скелі, поки не зник зовсім, і на його місці з’явився перед нашими очима похмурий отвір.
Важко передати хвилювання, що охопило нас при вигляді широко відкритого входу в скарбницю царя Соломона. Щодо мене, я весь затремтів, і по моєму тілу пробігли холодні дрижаки.
А раптом усе це обман, містифікація, думав я, або, навпаки, все, що писав старий да Сильвестра, виявиться правдою? Чи справді заховано в цьому тісному місці величезний скарб? Скарб, який зробив би нас найбагатшими людьми на світі! Через одну-дві хвилини ми повинні про це дізнатися.
— Заходьте, білі люди із зірок! — сказала наша зловісна провідниця, переступаючи поріг. — Але спочатку послухайте служницю вашу, пристарілу Гагулу. Яскраве каміння, яке ви зараз побачите, було колись викопане з колодязя, над яким сидять Мовчазливі, і складене тут, але ким, я не знаю. Ті люди, котрі це зробили, квапливо покинули це місце, не взявши каміння з собою. Відтоді сюди заходили тільки один раз. Чутка про блискуче каміння передавалася з віку у вік людьми, що жили в нашій країні, але ніхто не знав ні де знаходяться скарби, ні таємниці дверей. Але якось у нашу країну прийшла з-за гір одна біла людина, — можливо, вона теж спустилася із зірок, як ви, і король, який правив у цей час, прийняв його привітна. Це ось той, що сидить там. — I вона показала на п’яту з краю фігуру, яка сиділа за столом Мертвих. — І сталося так, що ця біла людина і якась жінка з нашого народу прийшли сюди. Ця жінка випадково дізналася про таємницю дверей, хоча ви можете шукати їх тисячу років і все одно не знайдете. Біла людина ввійшла сюди разом із цією жінкою і наповнила камінням мішок із козиної шкури, в якому вона принесла їжу. А коли він ішов зі скарбниці, то взяв іще один камінь, дуже великий, і тримав його в руці. — Тут стара замовкла.
— Ну, і що ж? — запитав я, задихаючись од хвилювання, так само, як
