Копальні царя Соломона. Прекрасна Маргарет - Генрі Райдер Хаґґард

— Проте вона багато знає, заперечив я. — Знищити знання легше, ніж їх зібрати, Ігнозі.

— Це так, — відповів він задумливо. — Вона і тільки вона знає таємницю Трьох Чаклунів, які перебувають там, де проходить Велика Дорога, де поховані наші королі і сидять Мовчазливі.

— І де зберігаються алмази! Не забудь своєї обіцянки, Ігнозі! Ти повинен повести нас у копальні, навіть якщо для цього доведеться пощадити життя Гагули, оскільки вона одна знає туди дорогу.

— Я цього не забуду, Макумазан, і подумаю над твоїми словами.

Після відвідин Ігнозі я пішов глянути на Гуда і побачив його у сильному маренні. Лихоманка, викликана раною, міцно в ньому засіла, і йому щогодини ставало все гірше й гірше. Протягом чотирьох чи п’яти днів він був майже безнадійний. Я абсолютно переконаний, що він помер би, якби Фулата так самовіддано не доглядала його. Жінки лишаються жінками в усьому світі, незалежно від кольору їхньої шкіри.

Я здивовано спостерігав, як ця темношкіра красуня вдень і вночі, схилившись над ложем людини, спалюваної лихоманкою, виконувала свої обов’язки, пов’язані з доглядом за хворим, наче досвідчена сестра-жалібниця. Перші дві ночі я намагався їй допомогти, так само як і сер Генрі, відповідно до свого стану, оскільки він сам ледве рухався, але Фулаті не сподобалося наше втручання, і вона насилу його терпіла. Врешті-решт вона наполягла на тому, щоб ми дали змогу їй самій доглядати за Гудом, посилаючись на те, що наша присутність його турбує.

Думаю, щодо цього вона мала слушність. День і ніч вона не спала, доглядала за ним, відганяючи від нього мух і даючи йому тільки одні ліки — прохолодне питво з молока, настояне на соку цибулини з породи тюльпанових. Як зараз бачу цю картину, яку міг спостерігати ніч у ніч при світлі нашої тьмяної лампи. Гуд, що кидався з боку на бік, із худим обличчям, з блискучими, широко розплющеними очима, безперервно бурмотів усілякі нісенітниці, і струнка кукуанська красуня, що сиділа біля нього на долівці, прихилившись до стіни хатини. її втомлене обличчя з оксамитними очима було одухотворене безконечним співчуттям. А можливо, це було щось більше, ніж співчуття?

Протягом двох днів ми були впевнені, що Гуд помре, і блукали по нашому краалю в стані глибочезного суму.

Тільки одна Фулата не думала так і весь час казала, що він житиме.

На відстані трьохсот ярдів і навіть більше довкола головної хатини Твали панувала повна тиша. За наказом короля всі, хто жив у будинках за цією хатиною, були виселені, крім сера Генрі й мене, щоб ніякий шум не долинав до вух хворого. Одного разу вночі, на п’ятий день хвороби Гуда, до того як лягти спати, я, як завжди, зайшов його провідати. Я тихо ступив у хатинку. Лампа, поставлена на долівку, освітлювала постать Гуда. Він більше не кидався, а лежав абсолютно нерухомий.

Отож, це сталося! Серце моє стислося, і з грудей вихопився звук, схожий на ридання.

— Тсс! — долинуло до мене, і я побачив якусь нечітку чорну тінь в узголів’ї Гуда.

Тоді, обережно підійшовши ближче, я побачив, що він не був мертвий, а спав глибоким сном, міцно стискаючи своєю худою білою рукою витончені пальці Фулати. Криза минула, і він мусив жити! Так він спав вісімнадцять годин підряд, і боюся сказати, бо навряд чи хто мені повірить, що протягом усього цього часу ця віддана дівчина сиділа біля нього, не наважуючись поворухнутися і вивільнити свою руку, щоб він не прокинувся.

Ніхто ніколи не дізнається, як вона мала страждати і як, напевно, затерпло все її тіло, не кажучи вже про те, що протягом цих вісімнадцяти годин вона нічого не пила і не їла. Коли ж Гуд проснувся і випустив її руку, бідолашну дівчину довелося віднести — так затерпли її ноги і руки.

Як тільки зі здоров’ям Гуда відбувся цей перелом на ліпше, він став швидко одужувати. І тільки тоді сер Генрі розказав йому, чим він зобов’язаний Фулаті, як вона протягом вісімнадцяти годин сиділа біля його узголів’я, боячись поворухнутися, аби його не розбудити. На очах чесного моряка з’явилися сльози, він одвернувся і зразу ж пішов у хатину, де Фулата готувала нам обід, оскільки на той час ми знову вернулися у свої хатини.

Він узяв мене перекладачем на той випадок, якщо вона його не зрозуміє, хоча я повинен сказати, що Фулата завжди розуміла його напрочуд добре, незважаючи на те, що його знання іноземних мов, у тому числі зулуської, були надзвичайно обмежені.

— Скажіть їй, — мовив Гуд, — що я зобов’язаний їй життям і ніколи не забуду її доброти.

Я переклав ці слова і побачив, як яскраво вона спаленіла, незважаючи на свою темну шкіру.

Обернувшись до нього одним із тих швидких і граційних рухів, які мені завжди нагадували політ дикої птиці, вона тихо відповіла, глянувши на Гуда своїми великими темними очима:

— Мій пан забуває: хіба не він урятував моє життя і хіба я не служниця мого пана?

Треба зауважити, що ця молода леді, мабуть, зовсім забула про те, що ми із сером Генрі також брали участь у її рятунку з кігтів Твали. Але такими вже створені жінки! Я пригадую, моя дорога дружина чинила так само. Треба сказати, що після цієї бесіди я повернувся додому з важким серцем: мені не сподобалися ніжні погляди міс Фулати, адже мені була знайома згубна закоханість моряків узагалі і Гуда зокрема.

Я виявив дві речі на світі, яких не можна відвернути: це утримати зулуса від бійки, а моряка — від того, щоб він не закохався.

Через кілька днів після розмови Гуда з Фулатою