Копальні царя Соломона. Прекрасна Маргарет - Генрі Райдер Хаґґард
Уся ця церемонія справила велике враження, так само як і розкішний огляд військ, що відбувся затим. Рештки Сірих брали у цей день участь у грандіозному параді, і перед обличчям усієї армії їм було оголошено подяку за їхню виняткову відвагу у великій битві проти Твали. Кожному з цих воїнів король подарував велику кількість худоби і всіх їх призначив воєначальниками у новому полку Сірих, який перебував у процесі формування. По всій Країні Кукуанів було обнародувано, що нас трьох, поки ми виявляли їм честь своєю присутністю, повинні вітати королівським салютом і складати ту ж шану, що й королю. Було також оголошено, що нам надано владу над життям і смертю людей. У присутності всіх Ігнозі ще раз підтвердив свої обіцянки, що людська кров не проливатиметься без суду і що поювання на чаклунів буде припинено.
По закінченні урочистостей, лишившись наодинці з Ігнозі у його хатині, куди ми прийшли провідати його, ми сказали йому, що хочемо знати таємницю копалень, до яких вела Велика Дорога, і запитали його, чи не дізнався він щось про це.
— Друзі мої, відповів він, — ось що я дізнався. Це там сидять три величезні статуї, що звуться у нас Мовчазливими, яким Твала хотів принести в жертву Фулату. Це там, у величезній печері глибоко в горах, ховають наших королів. Там тепер можна бачити мертве тіло Твали, що сидить поруч із тими, хто пішов із життя раніше за нього. Там же є глибочезна криниця, яку викопали давно померлі люди, аби здобути собі каміння, про яке ви говорите. Коли я жив у Наталі, я чув од людей, що такі колодязі є в Кімберлі56. Там же, у Чертозі Смерті, зберігається тайник, який був відомий тільки Твалі й Гагулі. Але Твала, що знав про нього, мертвий, я ж не знаю ні тайника, ні того, що в ньому міститься. У нас у країні існує легенда про те, що багато поколінь тому одна біла людина перейшла наші гори. Якась жінка провела його в цей тайник і показала йому заховані там скарби. Але раніше ніж та людин встигла їх узяти, вона зрадила її, і того ж дня король вигнав її з країни в гори, і відтоді жодна людина туди не заходила.
— Це, напевно, так і було, Ігнозі. Адже ми знайшли в горах білу людину, — сказав я.
— Так, ми бачили її. А тепер, оскільки я обіцяв вам, що, коли ви знайдете цей тайник і якщо там справді є каміння…
— Алмаз на твоєму чолі доводить, що вони існують, — перервав я його, вказуючи на величезний камінь, який я зірвав із чола мертвого Твали.
— Можливо, — сказав він, — якщо каміння там, ви візьмете його стільки, скільки можете забрати з собою звідси, якщо ви насправді захочете покинути мене, брати мої.
— Насамперед ми повинні знайти тайник, — сказав я.
— Тільки одна людина може показати його вам — це Гагула.
— А якщо вона не захоче?
— Тоді вона помре, — суворо відповів Ігнозі. — Тільки для цього я зберіг їй життя. Постривайте! Вона сама повинна зробити вибір — жити їй чи померти.
І, покликавши слугу, він наказав привести Гагулу. Через кілька хвилин стара карга зайшла у супроводі двох стражників, яких вона цілу дорогу проклинала.
— Залиште її, наказав їм король.
Як тільки вони вийшли, ця мерзенна стара купа ганчірок, бо вона була схожа саме на вузол старого ганчір’я, з якого горіло двоє яскравих, злих, як у змії, очей, упала на долівку, наче безформна маса.
— Що ти хочеш зі мною зробити, Ігнозі? — запитала вона. — Ти не посмієш мене чіпати. Якщо ти до мене доторкнешся, я знищу тебе на місці. Бережися моїх чарів!
— Твоє чаклунство не змогло врятувати Твалу, стара вовчице, і не може завдати мені шкоди, — відповів він. — Слухай, ось що я хочу від тебе: ти покажеш тайник, де є блискучі камені.
— Ха-ха-ха! — зареготала стара відьма. — Ніхто цього не знає, я ж нічого тобі не скажу. Білі дияволи підуть звідси з порожніми руками.
— Ти мені все скажеш. Я примушу тебе сказати.
— У який спосіб, о королю? Ти великий, але чи зможе вся твоя могутність вирвати правду з уст жінки?
— Це важко, але все ж я це зроблю.
— Як же це ти зробиш, о королю?
— Якщо ти не скажеш, ти помреш повільною смертю.
— Помру? — заверещала вона з жахом і люттю. — Ти не смієш мене чіпати! Людина! Ти не знаєш, хто я. Скільки, ти думаєш, мені років? Я знала ваших батьків і батьків ваших батьків. Коли країна була молода, я вже перебувала тут, коли країна зістариться, я все ще буду тут. Я не можу померти. Мене лише можуть випадково вбити, але ніхто не посміє цього зробити.
— Усе ж я уб’ю тебе. Слухай, Гагуло, мати зла, ти така стара, що не можеш більше любити життя. Що може дати життя такій відьмі, як ти, яка не має ні людської подоби, ні волосся, ні зубів — нічого, крім ненависті і злих очей? Я виявлю тобі милість, якщо уб’ю тебе, Гагуло.
— Ти дурень! — знову заверещала жінка. — Клятий дурень! Ти думаєш, що життя солодке тільки для молодих? У такому випадку ти нічого не знаєш про людське серце. Молоді часом вітають смерть, бо вони вміють відчувати. Вони люблять і страждають, вони журяться, коли їхні кохані йдуть у царство тіней. Але старі позбавлені цих почуттів, вони не люблять, і — ха-ха! — вони сміються, коли бачать, як інші ідуть у морок. Ха-ха! Вони радіють, коли бачать зло, що існує під сонцем. Усе,
