Лицарі черешневого цвіту - Костянтин Киріце
Нарешті Йонел подав сигнал, якого чекали всі: ввімкнути світло! Fiat lux! — як поправила його Марія. Чотири потужних ліхтарі об’єднали свої промені в один сліпучий сніп. Тунель, куди вони ввійшли, був досить широкий і привітніший, аніж приймальна зала позад. Стіни його вологі, на стелі глибокі тріщини, а трохи далі виднілися виходи, впадини й окремі валуни.
Найщасливіший був Тік. Він ніби вступив у царство дива. Не хотів нікого слухати. Іноді залишався позаду всіх, іншого разу забігав наперед і гуляв скрізь ліхтарем, намагаючись не пропустити нічого: ніші, заглибини, тріщини, ями, жодної дивної площинки, котра могла бути використана як сховок для чарівної коробочки. В одному виямку Тік побачив кілька камінчиків, які біля велетенського каменя здавалися непрошеними в печері. Він підняв їх, зважив у руці й гукнув:
— Йонеле! Стій! Дивись, що я знайшов…
Малюк відстав трохи, і Йонел почекав його якусь хвильку, досить нетерпляче, але, побачивши камінці у нього в руці, пирскнув сміхом:
— Звичайні природні камінці… Їх можна знайти в будь-якому дворі… З них ніякої користі…
Майже всупереч серцю, малюк викинув камінці, але за мить знову кинувся в пошуки. Він вихопився поперед усіх, обшукуючи зацікавленим променем ліхтаря стіни тунелю. Цомбі плутався в нього під ногами саме тоді, коли не треба було, і це трохи гнітило шибеника, але не настільки, щоб забувати, як вправно той виконав роль провідника напередодні. Хлопець різко гаркнув на нього кілька разів, обізвавши відповідними до важкого моменту іменами, і відтак пес погодився на роль шлейфа.
Біля величезного, мов куб, каменя Тік знову знайшов кілька камінчиків і навіть надумав поповнити одним із них свою колекцію, але, згадавши презирливий погляд Йонела й подумавши, що його знову можуть висміяти, відмовився, хоч і з сумнівом у душі. І подумки вирішив, що не шукатиме більше нічого, а тільки схованку… Але не встиг він додумати до кінця свою думку, як почувся голос Йонела:
— Стійте! Вікторе! Іди швидше сюди! Дивіться! Можу покласти руку на вогонь, що це залишки палеозойського граніту…
Йонел тримав у руках саме ті камінчики, що їх надибав Тік. Вражений такою гіркою несправедливістю, малюк ощирився до нього:
— Ну й що! Велика важниця! Я їх перший побачив! І якби я їх не підфутболив, ти їх не знайшов би!
— Краще брати рукою, — урвав його Йонел. — Ти знаєш, невігласе, скільки їм років?.. Щонайменше — тисячу двісті мільйонів…
— А отим моїм, які ти викинув?.. Невже їм нема хоч дев’ятсот мільйонів? Облиш…
Віктор заспокоїв обох, повідомивши, що вже недалеко перша зала, ясна річ, якщо печера не пересунулась відносно карти.
На щастя, печера була розумна. Всього лиш за кілька хвилин вони опинилися в просторому, мов бальна зала, приміщенні, чудернацьки освітленому променями, які пробивалися крізь тонесенькі, мов нитка, тріщинки.
Коли ліхтарі об’єднаним промінням освітили залу, підлітки приголомшливими криками привітали її щедру розкіш. Десятки білих бурульок звисали з чорної стелі, а посередині сталактити й сталагміти майже торкалися вершками. А ще були мармурові грона на стінах, приховані ніші, дивні статуї, підвішені корали, самотні скелі, мов кінчики списів, та інші форми дивовижного рельєфу, ніби їх точили й шліфували сотні мільйонів років майстри. Відвідувачі поглинали їх поглядами й голодною уявою, вигуки вихоплювалися пошепки або й взагалі завмирали на гарячих вустах. І Тік зрозумів, нарешті, який мудрий був той, хто вибрав цю печеру, щоб заховати тут чарівну коробочку. А Марія, зачарована, намагалася пригадати найсміливіші мрії та картини своїх снів, аби порівняти їх із тим дивом, серед якого вони опинилися.
Ніби відчувши, як вона горить і тремтить у своїй замрії, Йонел спробував привести її до тями:
— І все це, що ми бачимо тут, усі ці прикраси виникли завдяки воді й двоокису вуглецю, які перетво…
Марія спрямувала світло ліхтаря просто йому в очі:
— Які перетворили вапняк у бікарбонат кальцію! — закричала вона. — Я знаю, пане великий учений! Аби ж ти міг звести ще й свою власну нестерпну сутність до основних елементів: водню, кисню, фосфору, вуглецю, кальцію і те де, і те пе, то ти не був би спроможний робити наукові дослідження й не міг би відчувати ні крапельки жалю, що причепився до мене…
Дівчина випалила все одним духом. Йонел не встиг навіть рота роззявити ще й тому, що зловорожий ліхтар обпікав йому всеньке обличчя. Але вони були тільки вдвох тут, на цьому місці. Віктор і Тік пішли в протилежний кінець зали у супроводі ніби трохи неспокійного Цомбі, який плентався за ними.
— Увага! — долинув до обох сперечальників голос Віктора. — Ми прийшли до води!
Звістка була аж надто поважна, щоб миттю знищити готову вибухнути сварку.
Насправді Віктор до води ще не дійшов, але відчув вільгість у повітрі, і йому ніби навіть вчувся недалекий плюскіт, та ще карта у нього в руці вказувала на підземне озеро в кінці першої зали. Він завбачливо схопив Тіка за руку, а малюк, вважаючи, що це жест ласки, швидко відповів йому, притиснувшись до нього.
Так їх і знайшли Марія та Йонел. І всі четверо повільно, свинцевими кроками пішли вперед із перебільшеною обачністю, але не тільки обережність вимушувала їх до такого болісного ходу, а й ноша, яка ніби поважчала і з якою непросто було перелазити через численні перепони. Вони зупинилися край озера. Протилежного берега не було видно. Перед ними — тільки вода, кришталево чиста, мов дзеркало, вода, що іноді брижилася від крапель, які падали десь, невидимі у темряві.
Віктор кинув мотузку із прив’язаним свинцем, і клубочок почав швидко-швидко розмотуватися, аж поки в руці залишився голий вузлик. Але все одно дна не дістав!
— Дуже
