Лицарі черешневого цвіту - Костянтин Киріце

Лучія перемішала в урні шість записок. На трьох було написано: печера, на трьох — зовні.

Якийсь час ніхто не зважувався першим випробувати свій шанс. Вони дивилися один на одного, підганяючи один одного, тобто страхаючись, поглядами. І все-таки, відважившись та розштовхавши інших, малюк із золотим волоссям і живим сріблом в очах випробував долю. Він витяг папірець, розгорнув його… враз підстрибнув, мов несамовитий, і загорлав так, що його стало чутно край лісу:

— Печера! Я в печеру! Дивіться: я в печеру!

І він пішов, тицяючи величним жестом папірець, який приніс йому щастя — а чи тільки щастя? — під ніс кожному. Після першого папірця шансів у кожного поменшало, натомість зросло хвилювання. Решта ще вагалися, коли Віктор всунув пальці в урну і сказав з легеньким тремтінням у голосі:

— В печеру…

Потім байдужість Лучії, котра не була, однак, вдавана:

— Зовні, на горі…

Потім Дан, підбадьоривши себе зітханням, і:

— Сонце і Лучія… Чи Лучія і сонце…

Залишалися ще два папірці. Один зник у руці Марії.

Вона схопила його майже розпачливо, але не розкрила. Останній узяв Урсу. Але й він не сказав жодного слова. Спершу глянув на Марію й побачив, що вона кинула папірець у вогонь і втупилася болісно, аж до сліз, у жовтий зловісний вогонь: «Прощайте… перші тривоги, перші зустрічі…»

— Зовні… — сказав Урсу безбарвним тоном.

Марія здригнулася й ошелешено глянула на хлопця, котрий тим часом зібгав папірець. Вона хотіла б пересвідчитись, на власні очі побачити слово, написане там. Але папірець полетів у вогонь, і вона зрозуміла все, і вже не мала анінайменшого сумніву, коли побачила, що Урсу уникає її погляду, яким вона хотіла подякувати йому.

Запало надто гнітюче мовчання. Щастя, що малюк порушив його своїми оплесками, адресуючи їх усім.

— Прекрасно! — сказав він. — Ох, як прекрасно!

Але що було б, якби його зухвала рука витягла інший папірець? Це запитання злякало Урсу. Він так хотів перешкодити малому тягнути першому! А той зрозумів усе навпаки!

Йонел нагадав про склад груп:

— Я, Віктор, Марія і Тік підемо в печеру. Лучія, Дан і Урсу досліджуватимуть схил гори. Так, як ми й домовилися, треба спитати, чи хоче хтось щось зауважити про склад груп… Може, хтось вважає, що слід зробити якісь перестановки…

Усі зійшлися на тому, що групи підібрані добре. Інших зауважень не було. Лиш Тік підійшов до Урсу й глянув на нього із щирим сумом. Йому так хотілося, щоб вони були разом… але тільки ж у печері!..

— Я дуже шкодую, що ми розділяємося, — прошепотів він. — Які погані жеребки! Але ти…

Урсу лагідно накрив долонею його скуйовджений золотистий чуб, потім легенько притиснув хлопчину до грудей:

— Ми триматимемо зв’язок по радіо… І будь певен, Тіку, ми скоро зустрінемось…

Йонел оголосив програму наступного дня:

— Підйом на світанку… Розподіл… Біля входу в печеру зв’яжемо пліт… Так! Через п’ять хвилин — відбій! Спати обов’язково всім. І я всім бажаю: добраніч!

Урсу дивився на Лучію, Лучія дивилась на Віктора.

Спати було обов’язково, але особливо, що втома знову взяла своє, а фантазія вишивала їм день новий і важкий: завтрашній; хлопці й дівчата швидко розійшлися по наметах.

Сон до них підкрався не так, як завжди, притлумлюючи спершу думки, а прийшов цього разу швидко і впевнено. В хлоп’ячому наметі два черешняки ще якусь хвильку змагалися зі сном, ніби хотіли сказати один одному: «Пильнуй за всіма». Але їхні думки спромоглися вилитись тільки в ледве чутний шепіт, який запечатав це невисловлене послання. М’яка ніч нечутно накрила їхні думки.

Небо було забризкане світлячками. Зорі ніби змовились невтомно й лагідно стерегти аж до світанку сон тих, хто за кілька годин піде у велику мрію.

Хто це так лагідно прошепотів молодим сміливцям: «Добраніч!»? Може, ти…

Одна група, якій доля й доброта Урсу подарували першу зустріч, підійшла до входу в печеру. Другу ледве було видно далеко на схилі гори. Черешняки почали стукати у браму великої мрії…

Усі вони встали рано-вранці, нікого не довелося будити. Спершу розділили харчі на безпомильних терезах товариськості, потім інструменти і лише після цього зібралися навколо скатерки, простеленої на траві мовчазними господинями. За сніданком уточнили режим передач радіоапаратами, абсолютно обов’язковий. Це був найсуворіший закон експедиції. Розділилися там же, на плато, із жартами й підбадьорюваннями, але й із деяким смутком. Група Лучії одразу подалася на гору, група Йонела затрималась трохи в покинутій дерев’яній ветхій колибі, звідки вони захопили кілька дощок, майже прогнилих, але які ще можна було б використати при зв’язуванні плота. Весь вантаж ліг на схилені плечі мрійників. Щастя, що Урсу тягнув за собою цілу хуру тичок та кілків, майстерно зв’язаних запасною мотузкою. Друга хура, схожа на цю, але трохи менша, гуркотіла вслід за Віктором. І лиш коли зупинилися перед чорним отвором, що ховався за деревами й валунами, обмінялися першими словами, тобто першими вигуками.

Грот зустрів їх доброзичливо, і перші вигуки сміливців були вигуками вдячності й приємності. Вони зайшли всередину крізь тріщину, схожу на трикутник, розгарячілі й спітнілі, і враз опинилися в прохолоді й тиші, а світло стало блякле й заспокійливе. Але це приємне враження тривало недовго. Після першого ж огляду всіх охопило розчарування. Передпокій печери був дуже бідний: така собі заглибина без ніш, без вапнякових прикрас, які вони собі уявляли й намріяли колись. Звичайнісінька заглибина з низьким склепінням, яке звужується донизу. Вони