Лицарі черешневого цвіту - Костянтин Киріце
Йонел швидко подав кирпаневі з неспокійними очима все, що тут було найсмачніше, й коротко переповів, поки той жадібно ковтав, що сталося за перший день експедиції. Тік часто кивав головою, але не забував переламувати навпіл усе, що потрапляло в руки, і таким робом частував Цомбі найрозкішнішим обідом у його житті… і цілком заслуженим.
— Чудова печеня, Цомбі, правда ж?.. Ну облиш, не прикидайся скромним! Ми заслужили її обидва.
— Може, хочеш гарячого чаю? — мовив Йонел.
— Ти ще й питаєш! — відповів малюк, скосивши котячим оком на якісь папірці. — Що це таке?
— Я тобі забув сказати! — стрепенувся Йонел. — У нас були вибори… Це — бюлетені для голосування. Ми вибирали керівника експедиції… Стривай-но! Ти знаєш азбуку Морзе?
Замість відповіді Тік ударив кілька разів по чашці з чаєм.
— SOS! — прочитав Йонел. — Браво, Тіку! Отже, ти зможеш час від часу заміняти мене біля рації!
Від хвилювання й радості Тік забув проковтнути.
— Йонеле! Слово честі? Ти не жартуєш?
— Серйозно, Тіку… Мені все одно потрібен помічник. А особливо, коли мене виберуть керівником експедиції. Лучія займатиметься своїм апаратом.
Вигуки черешняків лунали вже зовсім близько.
— Та невже, Йонеле? І ти залишатимеш на мене навіть апарат?
— Звичайно! Але з однією умовою: щоб ти пильнував його, як зіницю ока! Чуєш, Тіку? І ще одне: не поводься зле ні з Марією, ні з Віктором, якщо вони тебе сваритимуть, чуєш? Ми все залагодимо так, щоб тебе не дуже важко покарали… Це таємна домова, Тіку. Тільки ми вдвох із тобою про це знаємо. Давай руку!
Руки зустрілися лиш на частку секунди, вони ледве торкнулися, бо на освітлену галявину почали висипати черешняки. Тік дивився на них здалеку, і на його обличчі з’явився здивований і наївний вираз.
— Нестерпний! — накинулась на нього Марія, раптово зупинившись посеред дороги.
За одну мить малюк забув усі свої прокльони, усі страждання, яких він зазнав через неї, усі свої клятви: що він її ненавидітиме, що навіть не дивитиметься в її бік, що він їй покаже, де раки зимують, а натомість почав стрибати біля вогнища, ніби біс у нього вселився, і врешті-решт опинився в розкритих обіймах.
— Нестерпний!
Говорили навперебій щось усі — слова наполовину докірливі, наполовину добрі, дехто гладив його по волоссю, інші торкалися вух, аби переконатися, що прибув герой.
— Як ви навіть подумати могли, що підете без мене?! — почав докоряти їм малюк. — Якби ви навіть під землею пішли, то я вас все одно знайшов би. Чому ви так зі мною поводитесь?
— Це не так, Тіку, — Віктор спробував заспокоїти його. — Аби зараз не ніч, ми відіслали б тебе негайно додому… отже…
— Досить! — втрутився Йонел. — Жереб кинуто, ми повинні взяти його з собою в експедицію.
— А як же бути з сосками? — спитав Дан.
Віктор був невдоволений напрямком, по якому покотилася розмова.
— Тіку! — сказав він. — Перш за все нам слід з’ясувати дещо. Жоден із тих, кого ти бачиш тут, не втік із дому…
— А звідки ви знаєте, ніби я втік?
— Чи не хочеш ти сказати, що тобі дозволив тато? — шпигонула його Марія. — Я питала його перед тим, як лягати спати…
— А я кажу, що я не втік! — затявся на своєму Тік.
— Ага! — спробував загнати його на слизьке Дан. — Ти хочеш сказати, що вийшов за ворота спокійно, як і всяка людина… Так?
— Так… Я пішов, як і всяка людина… Я поспішав, то правда, але я не втікав.
— Тіку! — знову втрутився Віктор. — Мені здається, ми граємося словами. Ти пішов з дозволу чи без дозволу?
— А що буде, якщо я пішов без дозволу?
— То дуже прикро й погано, і лихо для нас! — вибухнула Марія. — Дитина, яка обманює батька й матір…
— І сестра, яка обманює братика… — урвав її Тік. — Яка хотіла обманути його… — одразу ж виправив він самого себе.
— Тіку, чому ти не хочеш зрозуміти? — докірливо озвався Урсу. — Марія знає, що ти маєш бути вдома… Подумай про батька й матір, що твориться зараз у їхніх душах? Що ти собі уявляєш?
— Я дуже добре собі уявляю, що в них твориться…
— Тобто… — підштовхнула його Марія. — Що ж ти собі уявляєш, поганцю?
— Тобто я не уявляю… Я знаю точно! Тато дуже радий. Він зрозумів, що помилився, коли прийшов мош Тімофте…
— Кирпаню! — скочив, мов привид, Дан. — Таж він тобі дозволив!
— Авжеж! — кирпань вимовив те «авжеж» цілком байдуже, наче це була відповідь на найзвичайнісіньке запитання, приміром: «У тебе є капці?»
Марія обхопила його голову:
— Поганцю! Нестерпний! Обманщик!
— Ці слова можна вжити і в жіночому роді… — Йому вдалося трохи відплатити їй, але подальші його слова перепинили гарячі обійми.
Урсу, стоячи біля вогнища, підморгнув малому, а шибеник відповів йому прихованою усмішкою.
— А тепер будь щирий, Тіку, і скажи! — звелів йому Віктор. — Чи не краще було б, аби ти сказав нам усе звечора?
— Я хотів зробити для вас сюрприз, слово честі…
— Аби ти знав, скільки хвилювань ти нам завдав, мамо рідна…
— Вам?
— Дуже можливо, що тобі спало в голову познущатися з нас… — ущипливо сказала Лучія. — Ану, признавайся!
— Таке скажеш! — відкинув малюк
