Закон Хроноса - Томас Тімайєр

Двоє інших були значно нижчими й молодшими. Парубок вісімнадцяти років із рукою на перев’язі в супроводі дівчини з солом’яним волоссям, одягненої в світло-коричневе пончо. Вони підійшли до Роонштрассе й сповільнили крок.

Чоловік із вусами підняв підборіддя.

— Ви не сказали, що вам, власне, від мене потрібно, пане фон Гумбольдт. Чому ви не передасте мене в руки жандармів? Штрекер був усього лише запасним варіантом на випадок, якщо в мене не вийде.

— Цілком правильно, пішак, яким можна легко пожертвувати,— відповів дослідник.— Упевнений, ви досить добре граєте в шахи, щоб мене зрозуміти.

— План був чудовим. Утертися в довіру до супротивника й напасти на нього тоді, коли він найменше цього очікує.

— Саме так. Я знаю, що у вас є друзі у вищих ешелонах влади. Для вас не важко було б натиснути на потрібні важелі, і вже завтра ви б знову ходили по Берліну вільною людиною.

— Що ви хочете зробити, щоб цього не допустити?

Холоднокровне вбивство в тумані? Чому тут? На вашому місці я б заколов мене на мосту й кинув труп у Шпреє.

Гумбольдт похитав головою.

— Ви розчаровуєте мене, генерале Фалькенштейн. Можливо, ви б так і вчинили, але не я. Що дасть ваша смерть? Відрубана голова гідри? Не встигнеш відрізати одну, як на її місці відразу з’являються дві інші. Ні, це не метод. Таке чудовисько не знищити одним ударом меча. Потрібно озброїтися як слід і зруйнувати його зсередини.

— Ви говорите занадто заплутано, Гумбольдте.

— Невже? Чому ж ми тоді тут? — Дослідник указав на імпозантний будинок на протилежному боці вулиці. У ньому засідала одна з адвокатських колегій міста. У такий час тут ще нікого не було.

— Канцелярія? — насупився Фалькенштейн.— Ви що, хочете, щоб я написав визнання на папері? Можете спробувати, але я ні з чим не погоджуся й нічого не підпишу. Крім того, сюди потрібно приходити за дві години. Зараз тут нікого немає.

Погляд дослідника став суворим.

— Не грайтеся із мною у ваші ігри, Фалькенштейне. Ви чудово знаєте, що це за будинок. Хочете оглянути його зблизька? Будь ласка. Давайте перейдемо на інший бік вулиці.

У спину генерала вперся кінчик шпаги. Не небезпечно, але досить болісно, щоб нагадати, хто контролює ситуацію.

— Задовольніть мою цікавість,— сказав Гумбольдт, поки вони перетинали Роонштрассе.— Чому ви зробили замах особисто? Чому не найняли професійного вбивцю? Так було б простіше й безпечніше. Чому ви зі Штрекером так ризикували? Вас схопили, і план зійшов нанівець.

— Це однаково, що розповідати сліпому про колір. Для мене це справа честі. Я люблю Німецьку імперію. Люблю й імператора. Він чудова людина. Відвертий, чесний і шляхетний.

— Так сильно любите, що хочете вбити? — насупився Гумбольдт.— Це занадто складно для мого розуміння.

— Бачите? Я так і знав, що ви не зрозумієте. Так, я саме так люблю імперію й імператора, що не можу дивитися, склавши руки, як наша горда нація дедалі ближче наближається до прірви. У зовнішній політиці її пригноблюють Росія та Франція, у внутрішній політиці завдають турбот соціалісти. Країна слабшає на очах. Їй потрібна сильна рука. Уряд, що може приймати неприємні й болісні рішення. Вільгельм занадто м’який. Він друг людей, йому подобається, щоб ним захоплювалися, щоб його любили. Але як керівник він нічого не вартий. Потрібна сила, що міцно затисне в руці поводи.— Він понизив голос до шепоту: — Загравання з Британською імперією — це образа для кожного справжнього патріота. Я розумію, що хочеться справити враження,— все-таки королева Вікторія — його бабуся,— але ж настав час іти власною дорогою. За Бісмарка це стало можливим, але відтоді, як Вільгельм його звільнив, корабель мчить у світовому океані зовсім без керування.

— І ви вирішили, що вбивство?..

Фалькенштейн обернувся, обличчя в нього налилося кров’ю.

— Убивство? Що ви знаєте? Ви… Це було не вбивством, а актом милосердя й проявом національного сумління. Але таким зманіженим демократам, як ви, цього ніколи не зрозуміти. Імператора позбавила б життя рука друга, та ще й у момент радості. Яскраве сонячне світло, радісні люди — такий кінець припав би йому до смаку.

— Ви справжній друг.

— Ми, націоналісти, єдині, хто може підняти країну із болота,— закричав Фалькенштейн, втрачаючи терпіння.— Як ви не розумієте? Дозвольте мені піти й зробити свою роботу. Невже у вас немає й іскри патріотизму?

Гумбольдт приставив шпагу до грудей генерала. Він заговорив, і голос його був твердим, як алмаз:

— Не будьте таким самовпевненим, Фалькенштейне. Хто знає, до чого призведе ваш так званий патріотизм? Люди вашого штибу псують і перекручують реальність доти, поки не скалічать країну. Залишаться попіл і руїни, самотужки вона не підніметься. Буде війна, барикади на вулицях, військові машини й кораблі. Можу завірити, що все, що потрапить до ваших рук, розсиплеться на порох. Ви — занепад людства, Фалькенштейне. Ви та ваші прихильники.

— Чому попіл і руїни? Хіба ви ясновидець? — Оскар уперше помітив в очах генерала вогник.

Гумбольдт опустив шпагу, але в піхви її не прибрав. Ні, Фалькенштейну не можна пояснювати, у яку прірву вони із соратниками штовхають країну, адже тоді вільно чи ні доведеться розповісти й про подорожі в часі.

— Цілком правильно, пане генерал. Мабуть, я ясновидець.— Він приклав руку до теплої стіни будинку з жовтого пісковику.— Будете заперечувати, що вам знайомий цей будинок? Так? Добре, тоді дозвольте нам знайти потаємні двері, і ми побачимо, чи не зможемо ми змусити ваших друзів змінити свої погляди.

Я кщо двері й були, то їх добре замаскували. Фалькенштейн провів їх крізь вузький прохід у задній двір, засаджений каштанами. Ззаду будинок