Закон Хроноса - Томас Тімайєр

— Зупинися, хлопче! — крикнув один із службовців, і його слова луною прокотилися по порожніх залах.— А то спіймаю й ноги повисмикую! Стій, тобі кажуть!

Доглядач музею, літній пан у синій формі й із пишними бакенбардами, довго не міг повірити своїм очам, але, нарешті, отямився і втрутився:

— Попрошу вас! Ви не в себе вдома, тут музей. Поводьтеся, як цивілізовані люди!

Жандарми пригальмували, і Оскар скористався з нагоди збільшити дистанцію між собою й переслідувачами. Він кинувся на сходи ліворуч і злетів нагору.

На другому поверсі він зупинився й розгублено озирнувся. Порожньо. Нікого. Куди не кинь погляд — картини та статуї, жодних відвідувачів. Навіть служителя, якого можна було б розпитати, немає. Де сходи на дах? Мають же вони десь бути. Час витікав крізь пальці.

Фріц Фердинанд витер піт із чола. Репортер «Берлінер Моргенпост» іще раз перевірив штатив, упевнився, що камера міцно закріплена в потрібній позиції, й тільки тоді велів своєму молодому асистентові стежити, щоб ніхто із глядачів випадково не пройшов перед об’єктивом.

— Альфонсе, ти перевірив порошок магнію? Скільки пластинок ти підготував? Чотири? Добре, цього має вистачити. Тепер гранична концентрація. Королівська пара однаково вийде з музею, там нічого зірватися не може.

Кілька озброєних до зубів солдатів особистої імператорської охорони вийшли на вулицю й зупинилися праворуч і ліворуч перед головним входом, піднявши шаблі на знак вітання. Всередині можна було побачити імператора й імператрицю. Навколо них моторно снували музейні службовці й прислуга. На сходовий майданчик у супроводі імператорської пари вийшов директор доктор Шелльмосер. Щойно їхні величності з’явилися на верхній сходинці, пролунали привітальні крики й оплески. Люди кричали «Ура!» і розмахували прапорцями. Вільгельм привітально підняв руку, і його начищена до блиску каска блиснула на сонці.

Фріц Фердинанд замахав руками, щоб привернути до себе увагу вінценосної пари.

— Ваша величносте, сюди! Фотографія для «Берлінер Моргенпост», будьте такі люб’язні.

Вільгельм помітив газетного репортера й посміхнувся. Чудовий буде кадр! Журналіст натиснув на спуск, і гримнув постріл.

Постріл пролунав із зовнішніх сходів національної галереї. Спочатку один, за ним другий.

Відволікаючий маневр Шарлотти.

Китайська ракетниця, що її дослідник зазвичай тримав у себе в лабораторії.

Голови присутніх закрутилися в пошуках джерела.

Пролунали крики. Усі дивилися в напрямку національної галереї. Всі, крім одного.

Гумбольдт примружився.

Чоловік стояв метрів за два від нього.

Поки всі виглядали передбачуваного терориста, справжній убивця поліз у сумку й дещо звідти дістав. Блиснув метал зброї. Гумбольдт відреагував миттєво й кинувся до цієї людини. Вони були на відстані витягнутої руки один від одного.

Ледь Оскар виявив двері на мансарду, вискочили жандарми.

— Стій, хлопче! — прохекав один червоновидий пан, у якого на ребрах було кілька зайвих кілограмів жиру.— Це тупик. Сходи ведуть…

«На дах»,— імовірно, хотів він сказати, але Оскар уже зник.

— Облиш ці дурощі! Рано чи пізно ми тебе спіймаємо! — почув він за спиною, коли вже біг нагору, перестрибуючи через сходинки. У цю мить пролунали постріли. Один, другий, третій. Шарлотта. Має бути Шарлотта. У документах було зазначено, що терорист зробив тільки два постріли. Один в імператора, другий в імператрицю. Обидва смертельні. Це мають бути піротехнічні ефекти Шарлотти. Ще не пізно.

На соборі пробило десяту. Час настав. Оскар відчинив двері й вивалився на майданчик. Зупинився, засліплений яскравим світлом. Там, у північно-східному крилі стояв чоловік. Темний костюм, темний капелюх, гвинтівка напоготові, спрямована в юрбу.

— Кинь зброю,— Гумбольдт учепився в підозрілого типа й зірвав із нього фальшиву бороду.

Однак супротивник виявився сильним. Він так швидко вдарив дослідника ногою по коліну, що той навіть відреагувати не встиг, тільки застогнав від болю. Тоді нападник ударив зверху і змусив Гумбольдта опуститися на коліна. Хлопець явно пройшов гарну  бойову підготовку. Справжній майстер! Утримуючи однією рукою супротивника на землі, другою він цілком спокійно підняв зброю. Маузер, як і зазначено в документах. Дослідник спробував піднятися, але залізна рука міцно притискала його до землі. З очей посипалися іскри. Хлопець натиснув на нерв або артерію, а може, і на те, і на інше. Але не встиг він зімкнути хватку, як у боротьбу втрутилася третя сила. Мицик! Із шипінням дикої кішки хлопчик підстрибнув і завис на руці з пістолетом. Він так дряпався й кусався, що чоловік закричав від болю. На мить хватка навколо шиї Гумбольдта послабилася. Цього виявилося достатньо, щоб звільнитися від смертельних обіймів. Він ударив терориста під коліно й застосував давньокитайський захват «важіль». Чоловік упав як підкошений і вдарився головою об бруківку. Дослідник блискавично схопив зброю і сховав її під пальто. Для контролю натиснув іще на одну важливу точку на тілі, щоб злочинець залишався непритомним, і підвівся.

Деякі з присутніх помітили: щось не так.

— Що трапилося? — захвилювалася жінка з маленьким хлопчиком у матросці. Хлопчик тримав у руці брязкальце й не зводив круглих оченят із терориста.

— Нічого страшного,— заспокоїв її Гумбольдт.— Непритомність. Напевно, через сонце. Не переймайтеся. Я лікар. Простежу, щоб його швидше віднесли в тінь. Агов, хлопчику! — звернувся він до Мицика.— Допоможи мені перенести потерпілого під дерева. Бери його за ноги, а я підніму верхню частину тулуба. Розступіться, будь ласка. Цю людину потрібно винести в тінь, щоб я зміг із нею поговорити. Звільніть дорогу, будь ласка. Агов, ви там! Чи не могли б ви відійти? Дякую.

Гумбольдт із Мициком винесли терориста туди, де, відповідно до плану, їх чекала Шарлотта із машиною.

Чоловік на даху ще не помітив Оскара. Він зосередився на тому, що відбувалося внизу. Скорчившись за однією зі статуй, націлився й очікував вирішального моменту. Знизу чулися сердиті голоси.

— Просто хлопавка,— крикнув