Закон Хроноса - Томас Тімайєр

— Повертайся! Допоможеш мені поміняти касету.

Він уже відкрив сумку, щоб дістати планку з порошком магнію, як раптом помітив на краю площі людей, які сердито спостерігали за тим, що відбувається. Від стань до нього була занадто великою, щоб добре розглянути, але Фріцу Фердинанду здалося, що це Карл Фрідріх фон Гумбольдт. Таке враження, що він на когось чекає.

Репортер відчув докір сумління. У конторі ще лежала стаття про машину часу. Власне, він планував її надрукувати, але дав слово Гумбольдту не робити цього. Якщо розповідь з’явиться в газеті, дослідник більше ніколи не довірятиме йому. З іншого боку, нічого цікавого зараз не відбувалося. Нічого вартого уваги.

Журналіст він, зрештою, чи ні? Він уже зовсім зважився було надрукувати статтю, але головний редактор доручив йому написати розповідь про відвідування виставки імператором для титульної сторінки. Історія про машину часу зачекає.

На деякий час його відволік плач дитини, а коли він повернувся поглядом до Гумбольдта, того вже  й сліду не було. Репортер іще довго шукав його очима, але марно.

Шарлотта помітила дядька й помахала йому рукою, запрошуючи укритися за сходами музею.

— Ну що? Знайшов? — запитала вона, коли той підійшов ближче.

Гумбольдт похитав головою.

— Ані сліду терориста. Щоправда, при такому скупченні народу важко визначити точне місце. Можна стояти за два метри від нього й не впізнати. Поки не буде занадто пізно.

— Що ж робити?

— Залишається тільки тримати очі розплющеними й сподіватися, що схема точна. Де Оскар і всі інші?

— Неподалік від входу. Вони спостерігають, що відбувається.

— Сподіваюся, поводяться не занадто підозріло. До речі, я помітив Фріца Фердинанда з «Берлінер Моргенпост». Он там, на цоколі, бачиш? Схоже, він теж мене побачив, але я швидко зник. Нам у жодному разі не можна привертати уваги. Котра година?

— Іще сім хвилин,— відповіла Шарлотта, глянувши на годинника.

— Тоді мені вже час. Ти знаєш, що робити.

Шарлотта кивнула.

— Гадаєш, він пунктуальний? Я б не сказала, що він опиниться біля дверей у зазначену годину.

— Опиниться, будь певна,— заспокоїв її Гумбольдт.— Час не робить помилок.

Оскар піднявся на цоколь колони й подивився поверх голів тих, що зібралися. На площі зібралося не менше тисячі людей. Жандармерія та кінна поліція намагалися втримати масу народу під контролем. У такій плутанині важко помітити підозрілу особу. У місці, що на схемі було позначене червоним хрестом, було особливо тісно. Юнак помітив трьох-чотирьох чоловіків, дуже схожих один на одного. Залишається сподіватися, що за допомогою Шарлотти вони впізнають терориста. Хлопця в крислатому капелюсі й довгому пальто, який мав розкидати листівки після замаху й кричати «Смерть монархії!» і «Геть імперіалістів!», навпаки, впізнати було дуже легко. Чи має він відношення до того, що відбувається, або ж це просто занадто завзятий демонстрант, який опинився в непотрібному місці в непотрібний час,— належало ще з’ясувати. Віллі й Берт перебували зовсім поряд із цим типом і займуться ним, щойно той почне розкидати листівки.

Оскар подивився на наручний годинник. Іще чотири хвилини. Можна повільно просуватися до зазначеного місця. Глянувши на фасад Старого музею на протилежному боці площі, він завмер. За балюстрадою музейного даху його гострі очі вловили якийсь рух. На частку секунди щось блиснуло в променях сонця. Метал!

Він озирнувся в пошуках допомоги. Гумбольдт розчинився в юрбі й не міг допомогти. Юнак глянув нагору ще раз. Цілком правильно, на даху хтось був. Людина добре сховалася за статуєю, але з позиції Оскара її можна було побачити.

Що, коли людина в юрбі — не єдиний снайпер? Що, коли в разі необхідності стрілятимуть і з даху? Чи враховував Гумбольдт таку можливість?

Іще три хвилини.

Час летів. Потрібно було прийняти рішення. Оскар заплющив очі.

Г умбольдт побачив, як Оскар покинув свій пост і щодуху кинувся на південь по Мусоймсштрассе. Він вбіг у юрбу витріщак, при цьому натрапив на одного забіяку й мало не отримав від нього прочуханки. Над площею пролунали сердиті крики. У їхній бік почали обертатися голови особливо цікавих.

Оскар біг так, начебто за ним сам чорт гнався. Тепер на нього звернули увагу кілька поліцейських і попрямували за ним.

— Що він робить? — прошипів Гумбольдт.

— Начебто від когось утікає,— припустив Мицик, який стояв поруч.— Піти за ним?

— У жодному разі! Залишайся там, де стоїш. Імператор може вийти з музею в будь-який момент.

— Цікаво, чому це Оскар так поспішає?

— Незабаром дізнаємося. Сподіваюся, він не накоїть дурниць.

Площа залишилася за спиною, він завернув за Старий музей. За ним ішли троє жандармів — двоє пішки, один на коні. Він чув сердиті крики й тупіт копит.

У напрямку Нового музею йшли ще люди, але, побачивши Оскара й поліцейських, із жахом відскакували з дороги.

— Стій! Тримайте хлопця!

Але ніхто не зважувався перепинити Оскарові дорогу. Він подолав п’ятдесятип’ятиметровий фасад за рекордний термін, звернув праворуч і забіг по двадцяти п’яти сходинках, обрамлених кінними статуями, до головного входу.

Двері музею були відчинені, відтак було видно чудову ротонду з колекцією античних скульптур. Сонце проникало в приміщення крізь скляне вікно на даху.

Хоча вхід був безкоштовним, відвідувачів у цю суботу було мало. По залу бродило всього кілька людей. Решта перебувала біля музею, щоб подивитися на імператора. Ну й здивувалися ж вони, коли побачили ще дещо!

Коли у святу святих увірвався