Таємниця піратських печер - Рудольфе Перес Валеро

індіанців[1]. Тобто те, що збереглося там, де вони жили, Це дає змогу дізнатися, як вони жили до завоювання Куби іспанцями, — пояснив Пепе і зрадів — Слухай, Аліно! Якщо я знайду щось, то стану знаменитим серед моїх товаришів у шкільному археологічному гуртку.

— Я тобі допоможу, — запевнила хлопчика Аліна, дарма що не дуже втямила про індіанські старожитності.— Ми теж щось знайдемо. Хоча Пако в це й не вірить, — додала вона, щоб вколоти задаваку. — Якщо, звісно, тато погодиться…

— Ось і ферма, — показав Маркос.

Метрів за п’ятдесят перед собою вони побачили низенькі білі споруди, обнесені побіленими огорожами. На порозі однієї з них з’явився розкуйовджений чорнявий чоловік з капелюхом у руці. На вигляд мав років сорок і був страшенно схожий на Маркоса, тільки огрядніший.

— А-а, приїхали! — озвався він і пішов їм назустріч. Обійняв близнят і відразу засипав запитаннями: як там Луїс та Ана, чи не збираються й вони погостювати хоча б день-два, як діти почуваються в селищі, чи сподобалась їм оселя.

— Але ж, Селестіно, кому може не сподобатись ваш дім? — знизав плечима Пако.

— Е, ні, хлопці, називайте мене Ніно. Це ім’я коротше, усі мене так кличуть. Ну, гаразд. Чи не хочете подивитись! як доглядають корів? — спитав він і почав показувати їм корівник.

Аліна майже не слухала пояснень. Вона напружено обмірковувала, як вблагати батька зводити їх на узбережжя. Нарешті екскурсія скінчилась і Селестіно вивів їх на дорогу. Сам він лишався, бо мав ще роботу на фермі. Чоловік був задоволений, що дітям сподобався комплекс.

Кінець кінцем Аліна наважилась.

— Знаєш, тату, ми хотіли попросити тебе дещо, — сказала вона тихо, заклавши від хвилювання руки за спину.

— Справді? Що ж саме? — перепитав Селестіно. Він зрозумів, що у дітей були якісь наміри.

— Річ у тому, що… зовсім випадково Маркос і я згадали про одне місце, і Пако та Пепе дуже сподобалось… Думаю, що… Я знаю, що їм хочеться побувати там, якщо ти їх туди зводиш.

— І що ж це за місце, Аліно?

— Берег, тату.

— Пляж?

— Н-ні, тату. По-моєму, їм хочеться побачити… Піратські печери.

— Печери?

— Так, — підтвердила Аліна і заторохтіла на одному подиху: — Річ у тому, що Пепе дуже багато знає. Він вивчає у школі щось про печери. А в Піратських печерах він, може, знайде щось стародавнє, індіанське, огляне їхні оселі, щоб знати, як вони жили. Поведеш його туди?

Селестіно насилу стримувався, щоб не посміхнутись. Але, переборовши себе, споважнів і поклав руку на плече Пепе:

— Гаразд, хлопче. Цими днями я осідлаю коня, і ми вирушимо на узбережжя, щоб подивитися ті печери.

— Тату, — занепокоїлась Аліна. — Але ми теж хочемо подивитись.

— Он як! То й ти вивчаєш це в школі?

— Ні, але… Тату… Я теж… Я вже велика. Ти візьмеш нас, правда?

Селестіно зміряв доньку поглядом. Потім зняв капелюха і пригладив волосся.

— І справді, ти вже виросла. Від горшка — три вершка, — усміхнувся він. — Гадаю, тебе можна взяти. — І додав заклопотано — Хоча не знаю, чи дозволить нам мама заночувати там… Та й намет треба дістати.

Такого діти не сподівались. Не могли повірити власним вухам. Вийшло набагато краще, ніж могли собі уявити. Вони не тільки побачать узбережжя, де жили індіанці і куди заходили пірати, а й ночуватимуть там.

— Ой тату! — вигукнула щаслива Аліна і поцілувала його. — Який же ти хороший! А про намет не турбуйся. Я роздобуду його десь у селищі.

Дітлахи невимовно зраділи і водночас збентежились. Ще б пак! Вони проведуть ніч у Піратських печерах! Про таке можна було тільки мріяти!

Розділ III
БАБУСЯ РОЗПОВІДАЄ ЛЕГЕНДУ

Після сніданку діти вирушили до дядька Мануеля. Аліна вже роздобула у Артеміо, свого сусіди, намет, і вони в піднесеному настрої йшли навідати Мочіту. Тільки-но ватага вибралась за околицю, як позаду почувся гуркіт мотора. Старезне авто обігнало їх і зупинилось. За кермом сидів чоловік років тридцяти п’яти.

— Ти часом не син завідуючого фермою? — звернувся він до Маркоса.

— Так.

— А куди ви йдете?

— На хутір Ла Каррета. А ви, мабуть, племінник Белісаріо?

— Так. Мене звати Омар Монтен. Сідайте, підвезу. Я їду до свого дядька. Це на півдорозі, але все-таки вигадаєте якийсь час.

— Гайда! — обернувся Маркос до гурту.

Діти сіли в автомобіль. Двигун задеренчав і оглушливо стрельнув. Аліна скрикнула з несподіванки.

— Не лякайтеся, — сказав водій, коли машина рушила з місця. — Цей ридван доброго слова не вартий.

Авто звернуло на нову широку асфальтівку, проїхало нею трохи, а потім збочило на погано второвану грунтівку. Проте Омар не зменшив швидкості, і дітей підкидало так, що, здавалося, душу витрясе. У Аліни було лиш одне на думці: швидше б уже доїхати.

— А ви не тутешні? — спитав Омар, придивляючись до близнят у люстерко, прикріплене перед ним.

— Ні, ми тут гостюємо, — відповів Пепе.

— Я теж, — сказав чоловік. — Допомагаю дядькові.

— А Белісаріо досі не надумав перебиратись до селища? — поцікавився Маркос.

— Де там! — затявся старий. — Я вже йому казав і про кухню, і про телевізор, меблі. І що не треба буде воду носити, і що лікар поруч. Та дарма. У свої сімдесят п’ять років він неначе приріс до землі. Каже, що вона йому нелегко дісталася. Революція дала землю, і він не збирається від неї відмовлятись. Словом, не хоче переїздити. І переконати його несила.

— Річ у тому, що землю