Віннету ІІ - Карл Фрідріх Май

— Блідолиций — ворог команчів. Ми прийшли, щоб сонце, яке він побачив сьогодні, стало останнім сонцем у його житті.

— Ти помиляєшся. Я не ворог команчів і живу в мирі з усіма племенами червоношкірих.

— Вуста блідолицього брешуть. У його будинку знайшов притулок вождь апачів, наших ворогів, отже, і він сам — наш ворог. Блідолиций помре.

— Чорт забирай! То ви хочете вирішувати замість мене, кого мені приймати у себе вдома, а кого — ні. Мій червоношкірий брат не має права наказувати мені, тут я господар.

— Воїни команчів захопили будинок, і тепер вони в ньому господарі. Видай нам апача. Я знаю, блідолиций брехливий, але зараз брехня йому не допоможе. Мені відомо, що апач тут!

— Тільки боягуз бреше, а я не боюся ні команчів, ні диявола! Я відверто кажу вам, що апач…

— Стоп! — перебив його Вірна Смерть стишеним голосом. — Не робіть дурниць, сеньйоре!

— Ви вважаєте, що я повинен збрехати? — запитав мексиканець.

— Звичайно. Брехня — це гріх, я згоден, але в цьому випадку правда може стати самогубством, тож я питаю вас: що більший гріх — сказати неправду чи вбити себе?

— Самогубство? Чого варті півсотні дикунів проти наших чотирнадцяти рушниць?

— Чимало, бо вони вже тут, нагорі. Вони вмілі і сміливі воїни, подивіться, як спритно вони вилізли на дах. Ви маєте рацію, десяток-два ми можемо пристрелити, але й нам не уникнути їхніх стріл і ножів. І навіть якщо ми змусимо їх тікати, вцілілі в сутичці приведуть сюди п’ятсот осіб, і тоді не чекайте милості. Дозвольте мені поговорити з ними.

І Вірна Смерть звернувся до вождя індіанців:

— Слова мого брата здивували мене. Звідки команчам стало відомо, що в цьому будинку ховається апач?

— Вони знають це, — коротко відповів вождь.

— Тоді вам відомо більше, ніж нам.

— Ти хочеш сказати, що ми помиляємося? Тоді ти брешеш.

— А ти промовив слово, яке може коштувати тобі життя, якщо ти наважишся його повторити. Я не дозволю називати себе брехуном. Наші рушниці націлені на вас, і достатньо мені дати знак — стільки твоїх воїнів, скільки нас тут стоїть, опиняться в Країні вічного полювання.

— Рушниці не врятують блідолицих. Сюди прийдуть нові воїни команчів, набагато більше, ніж десять разів по п’ять, і не залишать від цього будинку каменя на камені.

— Ми вже знаємо, що команчі стали нам ворогами, і не дозволимо їм перелізти через стіни. Наші рушниці б’ють далеко і без промаху, жоден із тих, хто прийшов, не піде звідси живим.

— У роті блідолицього дуже багато слів, але я не маю часу вислуховувати його промови. Хто він такий, що говорить замість господаря будинку? Як його звати? Чому він насмілюється погрожувати славному воїнові й вождеві команчів?

Вірна Смерть зневажливо махнув рукою.

— Ти славний воїн і вождь команчів? Хіба рада старійшин слухається твоїх слів? Чому я не бачу в твоєму волоссі ні орлиного пера, ні навіть пера ворона? А от я — справді вождь блідолицих. З якого далекого стійбища прибули сини команчів, які не знають імені вождя блідолицих? Я Коша-Певе, і я курив люльку миру з Ойо-Колсом, верховним вождем команчів. Вчора я сидів біля багаття з його сином, Ават-Вілою. Я — друг команчів, але якщо вони назвуть мене брехуном, я відповім їм кулею.

Індіанці відразу принишкли і почали перешіптуватися. Ватажок повернувся до своїх воїнів, і вони, з повагою позираючи на вестмена, чиє ім’я справило на них неабияке враження, почали тихо радитися. Пошепотівшись кілька хвилин, команчі повернулися до нас, і їхній ватажок сказав:

— Воїни команчів знають, що Коша-Певе — великий воїн і друг Ойо-Колса, але сьогодні його слова — слова ворога. Чому він приховує, що в будинку ховається апач?

— Я нічого не приховую, а навпаки, відверто вам заявляю, що ніякого апача тут немає.

— Але ми точно знаємо, що він тут, ми знаємо це від блідолицього, який теж мав притулок у цьому домі.

— Як звати цього блідолицього?

— Це ім’я команчі не здатні вимовити. Звучить схоже на «Та-хі-ха-хо».

— Може, Ґавіляно?

— Саме так.

— Команчі зробили велику помилку. Я знаю цього чоловіка. Він — негідник і має на язиці брехню. Воїни команчів пошкодують, що взяли його під свій захист.

— Мій брат дуже помиляється. Блідолиций сказав нам правду. Ми знаємо, що Віннету привіз свого воїна сюди, а сам утік до річки Ават-Гона. Але ми наздоженемо його і прив’яжемо до стовпа тортур. Ми знаємо, що апач поранений у руку і в ногу. Ми навіть знаємо, у якій кімнаті він лежить.

— Якщо це справді так, то опиши мені шлях туди!

— Звідси треба два рази спуститися в глибину будинку, аж поки не побачиш багато дверей праворуч і ліворуч від вузького проходу. Тоді з лівого боку треба відчинити останні двері. Там лежить апач і не має сили, щоб піднятися зі свого ложа.

— Блідолиций обдурив тебе. Ти не знайдеш в описаному місці ніякого апача.

— Тоді пішли туди разом, щоб перевірити, хто каже правду: ти чи той блідолиций.

— Цього не буде. У цей будинок можна заходити тільки з дозволу господаря, а тих, хто вривається сюди силою, всередину не пускають.

— Ці твої слова ще більше переконують нас, що апач саме тут. Білий Бобер наказав нам привезти його, і ми послухаємося вождя.

— Ти знову помиляєшся. Річ не в тім, чи є тут апач, а в тому, що твоє бажання ображає мене. Якщо ви таки спробуєте увірватися у будинок без дозволу, діло ваше! Хіба не бачите, що й