Віннету ІІ - Карл Фрідріх Май
Виринувши біля протилежного берега, я озирнувся і побачив, що готовий до стрибка червоношкірий стоїть біля самої води. У поспіху він залишив сагайдак біля стіни і сподівався схопити мене голими руками. Побачивши, що я не поранений, команч відкинув уже геть непотрібний сагайдак і стрибнув у воду. Тільки цього я й чекав. Прикинувшись, що погано плаваю, я дозволив йому наблизитися до мене і знову пірнув та поплив униз за течією, туди, де біля самої річки ріс дубовий гай. Там я вибрався на берег і запетляв серед дерев. Нарешті я побачив дуб, який чудово підходив для виконання плану. Пробігши повз нього, я обережно повернувся назад і сховався за товстим, порослим мохом стовбуром. Чекати довелося недовго: через хвилину з’явився команч, він голосно сопів від утоми, вода потоками стікала з його м’язистого тіла. Вдивляючись у мій слід, він пробіг повз мене, а я у своєрідний спосіб — навшпиньки і величезними стрибками — метнувся за ним і всією вагою тіла вдарив його в спину. Червоношкірий впав, я притиснув його до землі і блискавично вдарив двічі кулаком по голові. Він смикнувся і затих.
Перевівши подих і озирнувшись, я побачив поряд повалений бурею платан, крона якого нависла над водою. Я вирішив скористатися ним, щоб замести сліди. Пройшовши по стовбуру, я стрибнув у річку, доплив до захованого в заростях човна, про який мені говорив сеньйор Атанасіо, сів на весла і поспішив за пораненим апачем. Потім прив’язав човен до кореня дерева і вийшов на сушу на протилежному березі. Тепер нам слід було поквапитися, поки команч не отямився.
Ми з Педро поклали старого вождя на дно човна, вкрили його ковдрою, і слуга пішов охороняти підземний лаз, а я сховав апача за пологом повислих до води квітучих гілок. Я викрутив мокрий одяг і намагався видивитися, чи не опритомнів часом команч, але так нічого й не побачив. Потім ми зі слугою повернулися в дім. Нас не було максимум чверть години, але весь цей час жінки і наші товариші не знаходили собі місця від хвилювання. Господиня дому, побачивши мене, радісно скрикнула і запропонувала змінити одяг, щоб команчі не могли здогадатися, що я виходив із дому, а тим більше плавав у річці.
Отож, дами вляглися у свої гамаки, а ми знову взяли до рук свою зброю і піднялися на дах. На даху і команчі, і білі далі сперечалися. Вірна Смерть голосно стверджував, що обшук будинку рівнозначний ляпасові господарю. Та коли я коротко повідомив йому, що апач уже в безпеці, вестмен помалу став поступатися наполяганням команчів і нарешті заявив, що п’ятеро з них можуть пройти в будинок і на власні очі переконатися у повній відсутності там апачів, як поранених, так і здорових.
— Чому тільки п’ятеро? — запитав недовірливий ватажок загону. — Хіба ми всі не рівні між собою? Що робить один із нас, те можуть робити всі інші. Команчі не злодії і нічого не зачеплять.
— Гаразд, нехай буде по-вашому. Ви всі можете пройти в дім, і нехай кожен із вас переконається, що Вірна Смерть каже правду. Однак я вимагаю, щоб ви залишили зброю тут і дали мені право на місці покарати кожного, хто без нашого дозволу доторкнеться до чогось у кімнатах.
Червоношкірі знову влаштували нараду і погодилися на умови вестмена. Вони залишили на даху луки, ножі і сагайдаки зі стрілами та нетерпляче кинулися до люка.
Тим часом сповіщені про появу індіанців пастухи встигли під’їхати до «Естансії-дель-Кабальєро». Тепер перевага була на нашому боці — півтора десятка міцних, бувалих чоловіків сиділи в сідлах біля воріт, готові стріляти за першим знаком господаря.
Двоє наших залишилися на даху, інші спустилися вниз із команчами і відчинили їм двері в кімнати. Я став на нижньому поверсі біля колишньої кімнати апача, де зараз сиділи жінки, повний рішучості втрутитися у разі найменшої нешанобливості з боку червоношкірих.
Індіанці пішли просто туди, де сподівалися побачити старого вождя апачів. Вірна Смерть відчинив їм двері. Абсолютно переконані у своїй правоті, вони без вагань переступили поріг і застигли від подиву. У гамаках безтурботно лежали й читали дві жінки.
— Уфф! — не стримав вигуку розчарування вождь команчів. — Це кімната білих скво!
— Так, — з усмішкою підтвердив Вірна Смерть. — Але за словами блідолицього брехуна тут повинен ховатися апач. Заходьте і пошукайте його.
Червоношкірий обвів очима кімнату й відповів:
— Воїн не заходить до вігвама жінок. Якби тут був апач, мої очі побачили б його.
— Тоді перевірте інші кімнати.
Цілу годину індіанці обшукували будинок, заглядали в спальні, вітальні, комори. Не знайшовши ніде слідів перебування Інду-Нішо, вони повернулися до жінок, які удавано надули губи і пішли геть, щоб не заважати непроханим гостям. Червоношкірі перетрусили ковдри та постіль і навіть спробували віддерти дошки від підлоги, підозрюючи, що під ними може бути влаштований сховок. Нарешті вони переконалися, що в будинку апача немає, і їхній ватажок неохоче визнав свою помилку.
— Я ж вам казав, — тріумфував Вірна Смерть, — але ви повірили не мені, старому другу команчів, а шахраєві, чиї вуста ніколи не кажуть правди. Коли я зустріну Білого Бобра, то розповім йому, як ви мене образили.
— Якщо наш білий брат хоче бачити Ойо-Колса, нехай їде з нами.
— Це неможливо. Мій кінь втомився і повинен відпочити до ранку, а воїни команчів ще сьогодні покинуть ці місця.
— Ні. Сонце вже йде відпочивати, а ми не їздимо вночі. Тому ми залишимося тут і вирушимо в дорогу тільки на світанку.
