Віннету ІІ - Карл Фрідріх Май
Ми підвелися, попрощалися з дамами і спустилися на поверх нижче. Пройшовши довгим коридором, як дві краплі води схожим на попередній, ми відчинили крайні двері й опинилися в просторій прохолодній кімнаті. Всередині на ложі з ковдр лежав старий апач. Його очі глибоко позападали, вилиці випнулися, обличчя змарніло. Про лікаря можна було тільки мріяти, але господар будинку не мусив дбати про здоров’я хворого, бо Віннету, який знався на травах не гірше, ніж знахар, сам наклав пов’язки і суворо заборонив чіпати їх, поки гарячка не спаде. Пораненого вождя вже не лихоманило, а це означало, що небезпеки для життя немає.
Коли ми покинули притулок апача і підійшли до сходів, що вели на верхній поверх, я згадав про своє бажання скупатися в річці.
— Звичайно, звичайно, але вам не варто підніматися догори, — відповів мені кабальєро. — Я випущу вас звідси просто в двір.
— Але як? Хіба тут є вихід?
— Є, але потаємний. Я особисто прорубав у стіні таємний прохід, щоб можна було втекти, якщо раптом червоношкірі захоплять будинок. Я вам повністю довіряю, тому покажу, як це робиться.
Господар підійшов до шафи біля стіни, натиснув на неї плечем, зрушив убік і провів мене підземним ходом у двір. Густий чагарник, що ріс у дворі, приховував підземний хід від цікавих очей. Вказавши на один із кущів біля самої стіни фортеці, кабальєро пояснив:
— Тут починається ще один хід, що веде просто у прерію. Його ніхто не знає і навіть не здогадується про його існування. Чи не хочете скоротити шлях і пройти до річки по ньому? Ну то почекайте тут хвилинку, я пришлю вам зручний одяг.
Цієї миті вдарив дзвін, і господар поспішив до воріт. Я пішов за ним і побачив п’ятьох вершників, сильних і високих чоловіків, які міцно, немов улиті, сиділи на прекрасних конях. Це були пастухи, які повернулися після переслідування конокрадів.
— Ну що? — суворо запитав сеньйор Атанасіо. — Ви їх наздогнали?
— Ні, — відповів один із пастухів, похнюпившись. — Ми були вже зовсім поруч. Ще чверть години, і вони опинилися б у наших руках. Але раптом ми побачили по слідах, що до них приєднався великий кінний загін. Ми все ж пішли за ними і незабаром на власні очі переконалися, що негідники зустрілися з команчами. Тільки божевільні ризикнули би опинитися на шляху червоношкірих, які вийшли на полювання за скальпами, тому ми й повернулися ні з чим.
— Ви вчинили правильно, і я вас не звинувачую. Навіть цілий табун коней не вартий людського життя. То ви кажете, що команчі зустріли їх як друзів?
— Ми були занадто далеко і не все роздивилися, але нам здалося, що вони порозумілися.
— Куди ведуть їхні сліди?
— До Ріо-Ґранде.
— Отже, до нас вони не завітають, небезпека минула. Дякую, хлопці, повертайтеся до своїх стад.
І вони поїхали. Як з’ясувалося пізніше, кабальєро серйозно помилився в розрахунках: небезпека зовсім не минула, оскільки Ґібсон, щоб втертися в довіру до команчів, повідомив їм, що в сеньйора Атанасіо ховається поранений вождь апачів. Тому один із загонів войовничих команчів уже мчав до «Естансії-дель-Кабальєро», щоб схопити Інду-Нішо і покарати господаря за допомогу апачам.
Кабальєро пішов геть і незабаром прислав слугу, який мав провести мене до річки. Коло будинку був брід, трохи нижче за течією — вир, біля якого слуга зупинився, зняв з плеча вузлик із білим полотняним одягом і сказав:
— Кращого місця для купання в околиці немає, сеньйоре. Ваш одяг я заберу з собою, а коли вилізете з води, одягнетеся у все чисте. Я буду чекати вас біля воріт, задзвоніть у дзвін, і я відчиню.
Він забрав мій одяг. Я з розгону пірнув у воду і довго з насолодою плавав після виснажливої багатогодинної їзди. Через півгодини я нарешті виліз на берег і почав одягатися. Я ненароком позирнув на протилежний берег і побачив над закрутом річки вершників, які стрибали, за звичаєм індіанців, слід у слід. Я прожогом кинувся до воріт і вдарив у дзвін.
— Швидше проведи мене до кабальєро, — наказав я слузі, який чекав мене біля входу. — Уздовж того берега до нас наближаються індіанці.
— Скільки їх?
— Близько п’ятдесяти.
Звістка про наближення червоношкірих спочатку злякала слугу, але дізнавшись, що їх не дуже багато, він заспокоївся.
— Не більше? — запитав він. — Тоді нам нема чого боятися. Ми впораємося з дикунами, навіть якщо їх буде вдвічі більше, сеньйоре, це для нас уже не вперше. Я зараз же помчу збирати всіх пастухів, а ви покваптеся до сеньйора Атанасіо. І не забудьте прибрати за собою драбину.
— А що буде з нашими кіньми? Червоношкірі до них не доберуться?
— Не турбуйтеся, сеньйоре, вони пасуться в табуні під наглядом одного з найдосвідченіших пастухів. Усі ваші речі ми перенесли в дім. А з кіньми все буде гаразд.
Він пішов. Я зачинив ворота, піднявся на галерею і прибрав за собою драбину.
На даху я ніс у ніс зіткнувся з Вірною Смертю, який вилазив із люка разом із сеньйором Атанасіо. Звістка про наближення індіанців нітрохи не збентежила кабальєро.
— Індіанці? З якого племені? — запитав він спокійно.
— Не знаю. Вони ще занадто далеко, щоб побачити кольори на обличчі.
— Та це не так важливо. Почекаємо, коли вони під’їдуть ближче. Можливо, Віннету вже дістався до свого пуебло
