Віннету ІІ - Карл Фрідріх Май

— Добре. Але я не один, зі мною четверо моїх товаришів.

— Білий Бобер зустріне їх як друзів. Наші білі брати дозволять нам провести ніч біля стін їхнього дому?

— Звичайно, — погодився мексиканець. — Я — друг червоношкірих воїнів, якщо вони приходять до мене з миром. І на знак нашої дружби я дарую вам бика. Посмажте його на вогнищі.

Цей подарунок справив на індіанців надзвичайне враження. Команчі остаточно повірили в нашу щирість і свою неправоту, їхні грізні до тієї миті обличчя відразу ж набули дружнього виразу. Навіть більше, вони намагалися на кожному кроці демонструвати нам знаки своєї уваги. Мабуть, не останню роль зіграв і авторитет Вірної Смерті серед індіанців. Вони справді ні до чого не доторкнулися у домі і добровільно, без нагадувань, вийшли назовні. Ми опустили вниз сходи і відчинили ворота, щоб показати червоношкірим, як ми їм довіряємо. І все ж господар поставив на даху двох озброєних слуг — береженого Бог береже.

Пастухи пригнали обіцяного бика, запалало багаття. Всі команчі зібралися біля вогню, у передчутті бенкету, покликали навіть вартових, які охороняли коней, і того червоношкірого невдаху, з яким я змагався у плаванні. Він уже отямився і повернувся на свій пост, але ще не мав можливості доповісти ватажкові про те, що трапилося. Тепер він щонайперше наблизився до вождя і почав розповідати, але так тихо, що ми, білі, не могли розібрати ні слова. Раптом його погляд зупинився на мені, і хоча на його розфарбованому обличчі не здригнувся жоден м’яз, я зрозумів, що червоношкірий упізнав мене. Він змахнув рукою, показуючи на мене, і викрикнув кілька невідомих мені слів, про зміст яких, однак, неважко було здогадатися. Ватажок команчів грізно насупився і попрямував до мене.

— Чи правда, що блідолиций, — із погрозою в голосі запитав він, — переправився через річку і напав на воїна команчів?

Я удав здивування, а Вірна Смерть поспішив втрутитися і суворо запитав індіанця, у чому він мене підозрює. Той переказав усе, що трапилося, але це тільки розвеселило старого вестмена.

— Для червоношкірих усі білі обличчя однакові. Думаю, син команчів зустрів якогось волоцюгу.

— Це був він, — упевнено заявив вартовий. — Я бачив його обличчя, коли він кинувся у воду і поплив на спині. Я запам’ятав його. На ньому був той самий одяг.

— Так він плив у одязі? Але твоя сорочка все ще мокра, а його — зовсім суха. Ти щось плутаєш.

— Блідолиций міг переодягнутися.

— Але як він міг непомітно вийти з будинку, а потім повернутися? Хіба ви не залишили воїнів біля воріт? Хіба ви не стояли з нами на даху і не бачили, що проникнути в дім можна тільки по сходах?

Не погодитися з цими аргументами було неможливо, і навіть потерпілий від мого кулака вартовий, поміркувавши, визнав, що, мабуть, помилився. Кабальєро, людина, як ми вже переконалися, спритна, теж не розгубився і розповів, що в околицях з’явилася зграя конокрадів, і, найімовірніше, «той білий» був із їхньої компанії. Здавалося, команчі знову повірили нам. Однак залишалося загадкою, куди пішов той чоловік і чому ніде немає його слідів. Кілька команчів на чолі з ватажком переправилися вбрід через річку в надії відшукати сліди й уранці вирушити навздогін за нападником. На щастя, уже сутеніло, та й моя витівка з поваленим деревом виявилася вдалою: «конокрад» зник безслідно.

Тим часом хитрий вестмен запросив мене прогулятися коло річки. Поглядаючи на команчів, які снували уздовж протилежного берега, ми неспішно підійшли до квітучого куща, що навис над водою, під гілками якого ховався човен із пораненим вождем апачів. Зупинившись із виглядом людини, яка милується квітами, вестмен тихенько вимовив:

— До Інду-Нішо прийшли Коша-Певе і молодий блідолиций, який заховав вождя тут. Вождь упізнає мій голос?

— Так, — ледь чутно відповів апач.

— Команчі повірили, що вождя апачів тут немає, а на світанку вони підуть геть. Але моєму червоношкірому братові доведеться всю ніч провести в човні. Чи під силу йому це? Чи зможе мій брат протриматися до сходу сонця?

— Інду-Нішо добре почувається, біля води гарячка зникла і повітря освіжає його рани. Але вождь апачів хотів би знати, як довго Коша-Певе і його друзі залишаться в будинку.

— Ми їдемо завтра вранці разом із команчами.

— Уфф! Чому мій білий брат збирається в дорогу разом із нашими ворогами?

— Тому що ми йдемо по сліду ворогів, які знайшли притулок у команчів.

— Можливо, мої білі брати зустрінуться з воїнами апачів, які вийшли на стежку війни?

— Це можливо.

— Я би хотів подарувати тотем молодому воїну, який ризикував життям, щоб врятувати мене від ворогів, йому достатньо буде показати цей тотем, щоб апачі приймали його у своїх вігвамах як брата. Коша-Певе вміє ходити безшумно, як тінь, тому я прошу його принести мені вночі ніж і шматок білої шкіри. На світанку він забере готовий тотем.

— Я виконаю твоє бажання. Принести тобі ще щось?

— Ні. Інду-Нішо задоволений. Хай добрий Маніту береже тебе й молодого блідолицього воїна.

Так само неквапливо ми повернулися додому. Нашої хвилинної затримки біля куща ніхто й не помітив.

— Вам дуже пощастило, — сказав Вірна Смерть. — Надзвичайно рідко вождь червоношкірих дарує білому тотем племені! Тотем, зроблений і підписаний Інду-Нішо, неодмінно стане вам у пригоді.

— А ви справді збираєтеся ризикувати, щоб непомітно пронести ніж і шкіру? Якщо вартові команчів вас помітять, то й вас, і апача поставлять до стовпа тортур.

— Дурниці! Не вважайте мене невмілим хлопчиськом. Я добре знаю, де можна ризикувати, а де не варто.

Залишок дня і ніч пройшли спокійно. На світанку Вірна Смерть розбудив мене і з посмішкою дав прямокутний шматок білої шкіри. Я довго розглядав його, але не помітив нічого особливого, крім