Віннету ІІ - Карл Фрідріх Май

— Радий вас бачити, сеньйори. Ласкаво просимо!

Ми вклонилися у відповідь, а Вірна Смерть сказав:

— Дякуємо вам, сеньйоре капітане! Ми проїжджали повз вашу садибу, і я не міг не скористатися щасливою нагодою представити моїх товаришів знаменитому борцеві за свободу Мексики, тому набрався відваги зазирнути до вас.

Сеньйор Атанасіо всміхнувся і кивнув головою на знак згоди.

— Звичайно, сеньйоре Вірна Смерть. Я щасливий, що можу познайомитися з тими, хто подорожує разом із вами.

Вірна Смерть представив нас поіменно, а кабальєро кожному потиснув руку і запросив сідати. Але вестмен стояв на ногах і запитав про здоров’я сеньйори і сеньйорити. У відповідь господар відчинив двері у внутрішні покої, де на нас чекали пані: величава літня жінка, яка зберегла сліди колишньої вроди, і чарівна юна дівчина. Це були дружина й донька господаря, як ми довідалися згодом.

Вбрані в сукні з чорного шовку, вони, здавалося, зібралися на прийом у королівському палаці. Вірна Смерть задріботів до дам і з таким захопленням взявся тиснути їм руки, що я мало не розреготався. Батько й син Лянґе схилили голови, щоб приховати посмішки, а простодушний Сем, не стримавшись, вигукнув:

— Які красиві місіс і міс!

Я підійшов до сеньйори, вклонився й поцілував руку. У відповідь на мою поштивість господиня підставила мені щоку для «бесо де кортес», тобто почесного поцілунку. Так само вчинила й сеньйорита.

Ми повагом розсілися й почали ділитися новинами. Власник будинку запитав нас про мету нашої подорожі, і ми розповіли йому все, що вважали за потрібне, зокрема і про зустріч з команчами. Нас слухали дуже уважно, час від часу з розумінням перезираючись, а потім попросили ще раз докладніше описати зовнішність людей, яких ми розшукуємо. Коли я простягнув їм фотографії, сеньйора вигукнула:

— Точно, це вони! Правда ж, любий Атанасіо?

— Справді, — погодився з нею кабальєро, — ці люди були у мене минулої ночі.

— Як і коли вони потрапили у ваш будинок? І де вони тепер? — запитав Вірна Смерть.

— Їх зустрів уночі в прерії один із моїх людей, який і привів їх сюди. Вони були такі втомлені, що проспали до полудня і поїхали три години тому.

— Чудово! Завтра, якщо ми їх і не наздоженемо, то принаймні точно нападемо на слід.

— Ви, безумовно, маєте рацію, сеньйоре. Вони сказали нам, що вирушають до Ріо-Ґранде, до броду між Ріо-Моралес і Ріо-лас-Морас поблизу Орлиної ущелини. Не знаю, брехали вони чи ні, але незабаром це з’ясується, бо я послав слідом за ними кількох хлопців, щоб перевірити, куди вони поїдуть.

— Але навіщо вам це? Ви щось запідозрили?

— Вони заплатили за гостинність невдячністю. Зустрівши дорогою табун моїх коней, вони послали пастуха передати мені нібито дуже важливу звістку, а коли той вирушив із вигаданим дорученням, вкрали шестеро коней і втекли.

— Яка підлість! Виходить, ті двоє були не самі?

— Не самі, з ними були переодягнені найманці Хуареса, яких він переправляв до Мексики.

— Якщо так, то вашим людям не вдасться відбити у них коней. Цей загін сильніший.

— Мої пастухи — люди сміливі і вміють користуватися зброєю.

— Чи говорили Ґібсон і Олерт про свої плани?

— Ні слова. Ґібсон був веселий і торочив про різні дрібниці, а Олерт мовчав. Вони були милі, і я довірився їм, показав увесь будинок і навіть пораненого індіанця.

— Пораненого індіанця? Що він тут робить?

Кабальєро з посмішкою відповів:

— Я відчуваю, що розбудив вашу цікавість, сеньйори. У моєму будинку справді ховається поранений червоношкірий, вождь апачів на ім’я Інду-Нішо. Він був послом на зустрічі з команчами, про яку ви щойно розповіли. Це його рани перев’язав Віннету на Ріо-Леоне.

— Інду-Нішо означає Добра Людина. Я чув, що це ім’я дали йому недарма. Він найстаріший, найрозумніший і найбільш миролюбний із вождів апачів. Я повинен його побачити.

— Це можна, але мушу вас попередити, що він прибув до мене у дуже важкому стані. Ви маєте знати, що прославлений Віннету — мій добрий знайомий і завжди відвідує мене, коли його шлях пролягає через ці краї. Він уже не раз мав нагоду переконатися, що мені можна довіряти. Виїхавши з форту Індж, Віннету наздогнав Інду-Нішо і, як ви самі здогадалися по його слідах, перев’язав його рани на Ріо-Леоне. Одна куля влучила старому вождеві в плече, друга — в стегно. Попри перев’язку, рана старого запалилася через скажену гонитву, у нього почалася гарячка, навколо ж снували команчі, намагаючись напасти на їхній слід. Як Віннету зумів пройти непоміченим, лишається таємницею. Це схоже на диво, але йому дійсно вдалося привезти пораненого старого в «Естансію-дель-Кабальєро». Інду-Нішо вже ледь тримався в сідлі від втрати крові, до того ж він уже в похилому віці. Червоношкірі не ведуть рахунок прожитим рокам, але думаю, йому вже за сімдесят.

— Неймовірно! Дістатися сюди від форту Індж із двома стрíльними ранами! Вони пройшли шлях понад сто шістдесят миль, на таке здатний тільки червоношкірий. І що ж відбулося далі? Кажіть!

— Віннету дістався до нас увечері і подзвонив. Я вийшов до нього, він розповів про те, що трапилося, і попросив сховати старого вождя. Я обіцяв йому піклуватися про пораненого, поки апачі не пришлють по нього. Сам же Віннету дуже поспішав сповістити свої племена по той бік Ріо-Ґранде про війну і про наближення команчів. Я відрядив із ним двох найкращих моїх пастухів, щоб знати напевно, перебрався він через Ріо-Ґранде чи ні.

— Ну і як? — поцікавився Вірна Смерть. — Що розповіли його поводирі? Йому вдалося дістатися до своїх?

— Так. Він усіх перехитрив. Команчі чекали його біля броду вище від гирла Ріо-Моралес, а Віннету спустився вниз за течією і переплив річку. Він навмисне вибрав місце, де річка вирує