Закон Хроноса - Томас Тімайєр

— Що пишуть у новинах? — запитав Оскар, киваючи на титульну сторінку «Берлінер Моргенпост».

На ній красувався заголовок: «Підготовка до врочистого відкриття виставки в повному розпалі. Метеорологи обіцяють імператорську погоду».

— Нічого особливого,— відповів Гумбольдт із набитим ротом.— Внутрішньополітичні лайки, зовнішньополітичні скарги й загальне обговорення майбутнього підвищення податків. Ах так, і ще відкриття грандіозної виставки в Новому музеї завтра вранці. Маю зізнатися, ця виставка мене зацікавила. Правда, іти краще, коли пройде перша юрба. Не люблю я дві години штовхатися, щоб потім оглянути всі експонати за п’ятнадцять хвилин. Кому подобається, будь ласка, але мене звільніть!

— Завтра обіцяють гарну погоду,— зауважила Лєна.— Можна було б прогулятися на Шпреє. Пофліртуємо трошки, подивимося, які сукні зараз у моді.

Гумбольдт похитав головою:

— Завтра о дев’ятій у нас зустріч в університеті, не забули? Директор Шпренглер очікує нашого звіту про подорож на Яву. Крім того, ви сьогодні досить накаталися. А тепер дайте мені спокійно поснідати. Лєна засопіла, але Берт на знак розради поклав руку їй на плече, і вона заспокоїлася. Еліза налила їм іще по чашці чаю й теж сіла за стіл.

Вони саме взялися до другої булочки, коли з вулиці почувся гуркіт. Із вікна було видно, як у двір в’їхав чоловік на одному з новомодних автомобілів.

— Ого,— присвиснув Оскар.— Ми чекаємо гостей?

— Начебто, ні, але…— насупився Гумбольдт.

— Я подивлюся,— запропонував Оскар. Шарлотта підхопилася:

— Я перша!

Вони разом кинулися до дверей і так швидко їх відчинили, що відвідувач від несподіванки позадкував. Перед ними стояв елегантно одягнений пан у казанку на голові, пенсне на носі й темному жилеті з кишеньковим годинником. На ньому були штани зі стрілками й підтяжками, відполіровані до блиску черевики, дуже дорогі на вигляд. Під пахвою чоловік затиснув портфель. Коли він отямився, то відкашлявся й покосився на табличку з ім’ям.

— Чи правильно я розумію, що це будинок Карла

Фрідріха фон Гумбольдта?

— Правильно,— відповіла Шарлотта.— Дядько саме снідає. Передати йому щось?

— Кхе-кхе, у мене для нього термінова посилка. Особисто в руки. Не були б ви такі люб’язні запросити його?

Оскар обернувся й прокричав:

— Батьку, для тебе пошта!

Почувся дзенькіт блюдечка, потім звук стільця, що пересувається, і важкі кроки дослідника наблизилися до дверей. За коміром у нього була серветка, навколо рота ще залишилися крихти й краплі варення.

— Що ви хотіли?

— Я представляю компанію з доставки «Клаас і Йохансон», у мене для вас посилка.

Чиновник відкрив портфель і дістав теку. Була вона досить пухкою. Зверху лежав документ, на якому було щось написано. Оскар витягнув шию. «Своєчасна доставка в п’ятницю, 4 червня 1895, 10:00». Кур’єр звірився з годинником і поставив навпроти галочку.

— Чи не будете ви такі люб’язні розписатися? — подав він Гумбольдту золоту авторучку.

— «Клаас і Йохансон»? Я вже чув цю назву.

— Дочірнє підприємство «Вестерн Юніон». Діємо по всьому світі. Будь ласка, підпишіться тут і тут,— він указав потрібні місця.

Оскар милувався моторним візком. Подібні машини час від часу зустрічалися в Берліні, але такої красуні він іще не бачив. Шкіряні сидіння, деталі з вишневого дерева, мідне кермо — дорога штука.

Гумбольдт не звернув на машину ніякої уваги. Він узяв ручку, підписався, де потрібно, і взяв теку. Та була перев’язана шпагатом і запечатана воском.

— Хто може відправити мені посилку таким дорогим способом? Важлива, напевно. Від кого?

— Про відправника, на жаль, сказати нічого не можу. Ми тільки зобов’язалися доставити вам цю теку в зазначений день і в зазначений час. Копія для вас, оригінал я залишу собі. Доставку вже оплачено. Бажаю чудових вихідних,— він торкнувся крисів капелюха, сів в автомобіль і з гуркотом зник у хмарі вихлопних газів.

Гумбольдт помахав рукою перед особою.

— Жалюгідні отруйники повітря! Сподіваюся, ця мода незабаром мине. Ходімо закінчимо сніданок.

Решта сніданку пройшла поспіхом. Усім хотілося знати, що привіз кур’єр. За мить хлопці прибрали зі столу й розсілися навколо дослідника. У Гумбольдта втупилися цікаві погляди.

— Ну, що дивитеся? Наскільки я пам’ятаю, посилка була особисто для мене.

— Давай уже, батьку,— відповів Оскар.— Цікаво ж, що криється за такою загадковою доставкою!

— Можливо, нове замовлення? — у Лєни заблищали очі.

— Або пошта від Босуелла й Пеппера,— припустила Шарлотта.— Вони можуть скористатися «Вестерн Юніон».

Гумбольдт зітхнув:

— Гаразд. Тільки не насідайте на мене, терпіти цього не можу. Давайте подивимося.

Він узяв ніж для хліба й зламав печатку. Потім зняв шпагат і розкрив шкіряну теку. Звідти посипалися фотографії, ескізи, газетні вирізки й написані від руки листочки, що відразу розлетілися по столі. Більша частина, очевидно, була написана поспіхом: дуже нерозбірливим був почерк. Були там два конверти й товста, добряче пошарпана книга, зміст якої, треба сподіватися, усе пояснив би. На одному конверті було написано «Карлу Фрідріху», на іншому — «Шарлотті».

— Загадково,— пробурмотів Гумбольдт і покрутив у руках призначений йому лист.— Почерк мені не знайомий. Цікаво, хто це написав?

— Відкрий і дізнаєшся,— порадив Оскар.

Гумбольдт докірливо подивився на нього поверх окулярів:

— От спасибі! Сам би я ніколи не здогадався.

— Охоче вірю,— посміхнувся син.

Гумбольдт іще раз потягнувся за ножем і провів тонким металевим лезом по краю конверта. Зазирнув усередину й дістав три пописані дрібним почерком аркушики. За столом