Віннету ІІ - Карл Фрідріх Май

— Пришпорте ваших коней, — сказав Вірна Смерть, — треба проїхати якомога більше до полудня, поки сонце за спиною. Ми їдемо на захід, і пополудні сонце буде світити нам в очі. Ось тоді й почнеться справжнє пекло.

— Ми не зіб’ємося зі шляху? На цій рівнині немає жодних прикмет, — запитав я, все ще прикидаючись ґрінгорном.

Вірна Смерть поблажливо посміхнувся у відповідь:

— Ваші питання — це суцільна насолода, сер. У пустелі найкраща прикмета — сонце. Тарки-Крік, куди ми прямуємо, за шістнадцять миль звідси. Ми вже через дві години можемо бути на місці.

І він пустив коня спочатку риссю, а потім галопом. Ми подалися за ним. Їхали мовчки: швидка їзда не лишає нагоди для бесіди, бо вершник повинен пильнувати за конем і рухатися в ритмі його кроків, аби не утруднювати скакунові ходу.

Так ми проскакали годину, потім пустили коней кроком, даючи їм перепочити. Раптом Вірна Смерть показав рукою вперед.

— Подивіться туди, сер, а потім на годинник. Ми їхали дві години і п’ять хвилин. Я правильно оцінив час подорожі?

— Так, — погодився я.

— А це означає, що в людини годинник у голові. Навіть у найтемнішу ніч я скажу вам котра година і помилюся щонайбільше на кілька хвилин. Коли-небудь і ви цього навчитеся.

Попереду блиснула річка. На її берегах зеленіли кущі і трава, дерев не було. Незабаром ми знайшли брід для переправи і без перешкод дісталися до місця, де Тарки-Крік впадає у Ріо-Нуесес. Але на той момент води в річці вже майже не було. Звідти ми попрямували до Чіко-Крік і вийшли до неї близько дев’ятої години ранку.

Чіко-Крік у ту пору року теж пересихає і тільки подекуди поблискують брудні калюжі, з яких тонкими струмочками дзюркотить вода. Там не було ні кущів, ні дерев, а поріділа трава майже висохла. Перебравшись на протилежний берег, ми спíшилися, оскільки відрá в нас не було, ми наповнили водою величезний капелюх Білла Лянґе, напоїли коней, згодували їм наш злиденний запас трави і після півгодинного перепочинку знову рушили в дорогу до Елм-Крік. Надто коротка зупинка не відновила сили тварин, тож нам довелося перейти на крок.

Сонце наближалося до полудня і палило немилосердно. Ноги коней потопали в глибокому розпеченому піску. О другій годині дня ми віддали тваринам останню воду з наших фляг, не залишивши собі ні краплі. Так вирішив Вірна Смерть, який вважав, що люди легше зносять спрагу, ніж коні, які несуть нас через пустелю.

— Втім, — додав посміхаючись старий, — ви добре трималися. Чи знаєте, скільки ми проїхали? Я казав вам, що до вечора дістанемося до Елм-Крік, але насправді ми будемо на місці через годину-дві. Коні в нас не дуже, з такими не кожен вестмен поїде в пустелю.

Він глянув на обрій, потім на південь і продовжив:

— Неймовірно, але ми досі не натрапили на сліди команчів. Схоже, вони пройшли вздовж річки. Яке безглуздя! Втратити стільки часу на пошуки одного-єдиного апача! Якби вони відразу попрямували до Ріо-Ґранде, то вже давно захопили б своїх ворогів зненацька.

— Напевно, вони думають, що ще не пізно, — втрутився Лянґе. — Якщо Віннету з пораненим не встигли дістатися до своїх, апачі й не підозрюють, що їм оголосили війну.

— Може, це й правда, сер. Але саме те, що ми не зустріли команчів, непокоїть мене найбільше. Мабуть, команчі рухаються великим загоном, а не розбилися на маленькі групки, щоб прочесати всю місцевість. Можливо, апачів уже схопили.

— І яка ж тоді доля Віннету?

— Смерть, і то найтяжча, яку тільки можна уявити. Його не вбиватимуть відразу і навіть не стануть катувати під час військового походу: не щодня вдається взяти в полон верховного вождя апачів. Для команчів це видатна подія, і її слід відзначити відповідно, тобто вигадати найвитонченіші тортури. Вождя переправлять під надійною охороною до стійбища команчів, де зараз залишилися самі старі, жінки й діти. Там за ним будуть доглядати, жінки виконуватимуть будь-яке його бажання, він матиме все, крім свободи. Але не думайте, що це свідчить про гостинність команчів. Вони тільки будуть дбати про те, щоб бранець був здоровий і якомога довше міг згодом стерпіти тортури. Червоношкірі просто луснуть від люті, якщо жертва загине на початку обряду. Запевняю вас, Віннету приречений на смерть, але загине він не сьогодні й не завтра. Його тіло розкрають на шматки уміліше, ніж якби над ним трудилися вчені анатоми, і пройде декілька днів, поки смерть звільнить його від шкуродерів. Ось кінець, гідний вождя. Не сумніваюся, що Віннету не видасть ні стогону, мало того, він буде сміятися зі своїх катів. Але я не бажаю йому такої долі і заявляю вам, що за потреби стану на його захист і навіть пожертвую власним життям. Тому ми зараз трохи відхилимося на південь і відвідаємо мого давнього друга, від якого дізнаємося, що відбувається на Ріо-Ґранде. Там і переночуємо.

— Ви думаєте, він втішиться нашим візитом?

— Звичайно! Інакше я не назвав би його другом. Він має власне ранчо, це справжній мексиканець, але з іспанців-аристократів. Один з його предків отримав дворянський титул, тому він з гордістю називає себе «кабальєро», та й свою садибу називає «Естансія-дель-Кабальєро». Звертайтеся до нього шанобливо — сеньйоре Атанасіо.

Тим часом ми їхали далі. Коні насилу пересувалися, глибоко вгрузаючи в пісок. Однак незабаром ми завважили, що ґрунт стає твердішим, а до четвертої години пополудні з’явилася перша рослинність. Трохи згодом ми їхали вже чудовою зеленою прерією, де то тут, то там виднілися череди корів і отари овець, навколо яких кружляли верхи пастухи. Наші коні немов ожили і побігли жвавою риссю, а незабаром на горизонті з’явився гайок, крізь зелень якого проглядалося щось біле.

— Це і є «Притулок Кабальєро», — сказав Вірна Смерть, — справжня цитадель,