Таємниця гірського озера - Вахтанг Степанович Ананян

— Гаразд!.. — зрозумів думку Ара ма Акопяна Камо і побіг до товаришів.

Біля ферми він застав Сето, який, перегнувшись через огорожу, говорив Асмік:

— Якщо мати із заліза, без серця, то, звичайно, діти у такої матері запаршивіють. Ну, й ферму ж ви влаштували, клянусь бородою вашого діда Асатура! Я б…

Сето не закінчив фрази. Побачивши Камо, він кинувся тікати.

— Не звертай на нього уваги, Асмік. — сказав Камо дівчині. Краще збігай до Грикора і скажи йому, що ми йдемо на Далі-Даг.

— На Далі-Даг? — зраділа Асмік.

Вона миттю зібралася і побігла до Грикора.

Мати Грикора несподівано запротестувала:

— Чого ви його тривожите через усяку дрібницю, не дасте нічого дома гробити? — розсердилась вона.

— Нані-джан, хто б інший сказав так, а ти ж знаєш, що без мене жодна наукова експедиція не вдасться, серйозним тоном сказав Грикор, обеззброївши цим матір.

— Ну, йди, іди, розбишако! Хіба з тебе толк вийде? — сказала мати і, сміючись, махнула рукою.

— Вийде, Нані-джан, але для цього потрібен час, років п'ятдесят напевне, — посміхнувся Грикор матері.

— Чи ви коли-небудь сваритесь з матір’ю? — спитала в нього по дорозі Асмік.

— Сваримось? Як не сваримось? Навіть дуже часто. Отак, як ми зараз сварились. Але сварки в нас завжди закінчуються сміхом.

— А от у сім’ї Сето сварки щодня. Чого тільки не каже синові мати! Так його лає… До нас чутно.

Так розмовляючи, Асмік і Грикор догнали своїх товаришів, Камо взяв з собою кирку, дід Асатур — свою нерозлучну рушницю, Армен — фотоапарат.

Попереду йшов дід Асатур. Дорогою він пожвавішав і повеселів. Поряд з ним біг задоволений своїм господарем Чамбар — він бачив на його плечі рушницю. Останнім ішов Грикор. схожий на кульгавого баранчика, що відстав від отари.

Що вище вони піднімались, то ширше розстилався перед ними голубий красивий Севан.

Сумний вигляд мали схили Далі-Дагу: посуха спалила тут усю рослинність. Куші, що поросли серед каміння, пожовкли. Трава, ледве піднявшись, посохла. Схили гір були безрадісно сірі, а в деяких місцях крізь жалюгідні спалені паростки проступали і плями вогняно-червоної піщаної землі Здавалося, вже настала осінь. У цих місцях все було голе, пустинне. Не було й тварин. Вони або загинули від нестатку їжі, або пішли в інші краї.

Спека посилювалась. Шлях був невеселий.

Незабаром наші натуралісти дійшли до широкої похилої стежки, яка з боку Чорних скель спускалась по схилу Далі-Дагу до колгоспних полів села Лчаван.

Коли вони дійшли до середини цієї стежки. Арам Акопян зупинився. Він був явно збуджений.

— Гм… Невже тут? — прошепотів він.

— Що сталося?

Замість відповіді учитель запитав:

— Скажіть, хто з вас був на тому боці гір? Там Далі-Даг такий самий сухий, кам’янистий, як і в нас?

— Ні, що ви! Коли б ви знали, скільки я там з’їв диких слив! Жовтих, червоних! А яблук, а груш!.. Ліси там такі, що не пройдеш, а гірські луки соковиті, зелені. Ми з дядьком Вано не раз пасли там телят, вони бенкетували там, як на весіллі, — відповів учителеві Грикор.

Асмік засміялась. Вона без сміху не могла слухати Грикора, якщо навіть він говорив про найсерйозніші речі.

— А що? Хіба я не правду кажу, дідусю?

— Правду. Гори на тому боці лісисті. Це тут, у нас, голі, — підтвердив старий.

— У Вірменії всі гори такі,— сказав учитель. — У нас усі південні схили гір кам’янисті, а північні — лісисті, в той час як в північних районах нашого Союзу, наприклад, у Сибіру, всі схили гір — і південні і північні — м’які, покриті родючим ґрунтом. А в нас земля буває тільки на північних схилах… Чому це так? А тому, — говорив далі вчитель, відповідаючи на своє ж запитання, — що в нас, особливо з південного боку, гаряче сонце випалює органічні речовини землі. Ану, гляньте на верхній схил — залишилось каміння та рудувата червона глина, яка не боїться сонця.

— А звідки ж тут глина? — обірвав учителя Камо.

— Це руде каміння і є глина. Колись воно утворилось на дні моря з глини. А тепер, руйнуючись, знову перетворюється в глину, яку дощі несуть в озеро. Там, осідаючи на дні, вона знову стає під тиском води таким же рудим камінням. А тому що рослинність на південних схилах бідна, земля тут не може затриматись, всю її змивають дощі. А на північних схилах, де рослинність багато й пишна, верхній шар землі навіть збільшується щороку.

Ці прості пояснення спантеличили діда Асатура Все це він бачив з дитинства, але чи думав він, що один бік гори може розпадатися, другий — наростати, збільшуватись…

— Від того, виходить, спини наших гір такі товсті, як у горбатих? запитав він.

— Ти правильно помітив, діду. «Спина» — товста, а «груди» худі, впалі.

— Але чекайте! — раптом, ніби щось згадавши, втрутився Армен. — Тоді чому ж схили, що йдуть униз від цієї стежки, не руйнуються?

— Ти це теж помітив? — ласкаво спитав Арам Акопян. — Ось якраз це питання і хвилює мене. Подивіться, як різко ця стежечка розділяє Далі-Даг на дві частини.

Камо глянув то в один, то в другий бік дороги, що вела до Чорних скель, — різниця була велика.

Всі уважно оглянули схили, що йшли вгору і вниз від стежки. Контраст був разючий: вершина схилу була кам’яниста і позбавлена рослинності, низ був укритий травою, правда, сухою, випаленою сонцем.