Над Шпрее клубочаться хмари - Юрій Петрович Дольд-Михайлик
— Ех, Петров, Петров! Заварили ви кашу…
— Але ж коли він чесна людина, навіщо тікати?
«А може, це справді шпигун? Адже прибула нова техніка, і ворогів вона, безумовно, має зацікавити…»
— Кажете, він щось записував? Сержанте, обшукайте затриманого!
З кишень пораненого сержант обережно повитягав усе, що там було: посвідку на ім’я Ганса Ріхтера, видану поліцією міста Еберсвальде, трохи грошей, благенький шкіряний портсигар з двома сигаретами і одним недокурком, газету і носовик. Ні блокнота, ні записної книжки, ні олівця або ручки, якими він міг би щось записувати, не було знайдено. Лейтенант дивився на це нехитре майно, і обличчя його ставало все більш похмурим.
— Ось що, Петров… підіть і ретельно огляньте весь його шлях від пакгауза до того місця, де він упав… Можливо, він викинув блокнот, коли тікав… Якщо був цей блокнот.
— Слухаю, товаришу лейтенант! — Солдат поквапливо вибіг з кімнати.
— Хто зараз на четвертому посту?
— Я поки що поставив Чумаченка, товаришу лейтенант! А німець плохий. Багато крові втратив, лікаря треба.
З кушетки долинув стогін, поранений розплющив очі і спробував підвестись, але, знесилений, знову впав на спину.
— Лежіть, лежіть! — Лейтенант підійшов до нього.
Вигляд пораненого справді був поганий: пов’язка рясно просочилася кров’ю, на блідому обличчі злякано бігали запалені очі. Старанно підбираючи німецькі слова, лейтенант запитав:
— Що ви робили біля пакгауза?
Поранений окинув поглядом кімнату, на мить затримав його на своїх речах, що купкою лежали на столі, і з зусиллям відповів:
— Дивився… Я не знав, що не можна… Цікаві літаки… Я таких раніше не бачив.
— Чому побігли, коли вас гукнув вартовий?
— Я подумав, він крикнув мені, щоб я мерщій проходив… І поквапився… А коли над головою просвистіли кулі, просто злякався… Прикро померти тепер, після війни.
— За документами ви з Еберсвальде. Що ви робили в цьому містечку?
— Розшукував сестру… Мені казали, хтось бачив її тут… Війна порозкидала багато сімей, у тому числі й мою… Сестри я не знайшов… — Поранений говорив через силу. Паузи між фразами довшали, дихав він важко й часто. Стомлений розмовою, він знов заплющив очі.
— Йому в госпіталь треба, — пошепки кинув сержант.
— Де ж той госпіталь! — так само пошепки відповів лейтенант. — За вісімдесят кілометрів! Поки зберуться, надішлють машину, відвезуть, він і дуба вріже.
— А коли в санчастину до авіаторів?
— Теж не близький світ. Бачите, в якому він стані… — Лейтенант урвав мову й запитливо подивився на Петрова, котрий саме повернувся. — Ну, щось знайшли? — запитав нетерпляче.
— Ні… нічого… — пригнічено вичавив з себе Петров, відчуваючи, що провина його через невдалі пошуки збільшилась.
— Так я і знав! Ех, Петров, Петров, матимемо тепер клопоту аж по зав’язки! Поки можете йти, не до вас тут… Ось що, сержанте, подзвоніть у місцеву лікарню, хай висилають «швидку допомогу». Скажете: нещасний випадок.
Сержант поманив лейтенанта у дальній куток і тихо запитав:
— Охороняти його будемо, якщо повезуть до лікарні?
— Якого біса охороняти, цього… — Лейтенант вилаявся крізь зуби. — Звичайнісінький собі німець!
Знов наблизившись до пораненого, він запитав:
— Ви тримали щось у руках, коли стояли біля пакгауза?
Німець розплющив очі і з зусиллям вимовив:
— Ні… Нічого… Хіба що носовичок… У мене нежить.
Лейтенант підійшов до вікна. Туман щільно огортав усе довкола, розчиняючи в собі контури навіть близьких дерев. Лише гола мокра гілка, що тремтіла біля шибки, виразно вимальовувалась на бруднувато-білястому тлі.
«Звісно, носовик здаля міг здатися розгорнутим зошитом чи блокнотом. У таку погоду розрізнити важко… Капосна історія!» — думав лейтенант, дивлячись у туманну імлу.
Хвилин за десять приїхала «швидка допомога». Лікар, оглянувши пораненого, скрушно похитав головою.
— Госпіталізація! Негайна госпіталізація! — коротко але рішуче кинув він.
— А чи витримає він тривалу дорогу до госпіталю?
— Це залежатиме від багатьох чинників. Проте краще не ризикувати. Якщо не заперечуєте, можу покласти його до нашої лікарні. У нас, правда, вщент повно, та одне місце знайдемо.
— Тоді везіть до себе. Про стан здоров’я дзвоніть мені по цьому телефону. — Командир дав лікареві аркушик паперу.
Пораненого забрали. Тепер можна було доповідати начальству про те, що трапилось. Лейтенант пройшовся по кімнаті, спідлоба позираючи на телефонний апарат, що вилискував чорним ебонітом. Неохоче наблизився до нього, простягнув був руку, щоб узяти трубку, але передумав: «Ще встигну. Прочуханка однаково нікуди не дінеться!» Сів до стола, невдоволено поглянув на речі пораненого — забув передати санітарові! — і взявся писати рапорт. Час від часу його відволікали поточні справи, і коли рапорт нарешті був готовий, день уже хилився до вечора. Ще раз сердито скосивши очі на телефон, наче то він спричинився до лиха, лейтенант тяжко зітхнув, зняв трубку і попросив з’єднати його з сусіднім містом, де був розташований штаб частини. Міський телефон було
