Над Шпрее клубочаться хмари - Юрій Петрович Дольд-Михайлик

— Тут ми, мабуть, перемудрили. Бачте, ми не хотіли, щоб вона наражалася на небезпеку, і тримали її, так би мовити, в резерві, на випадок крайньої небезпеки для мене. Так, у цьому ми прорахувались. Якби ми троє порозумілися трохи раніш, справа від цього тільки виграла б.

— І не було б цієї дурної сцени біля схованки, що й досі муляє мою совість.

— Може, на спомин ви подаруєте мені один примірник того фото, якщо у вас є дублікат? Все-таки воно дечому мене навчило.

Григорій посміхнувся:

— А ніякого фото й не було! Я саме витяг оту касету, яку згодом вручив Лідії, а нової закласти не встиг. Довелося клацати незарядженим фотоапаратом.

— У якого ж дурня ви мене пошили, Фред! — щиро образився Джузеппе.

— Або пошив себе…

Розмова затяглася аж до п’ятої. Та Григорій тепер уже не квапив свого гостя. Навпаки, йому здавалось, що час спливає надзвичайно швидко.

… Рівно о восьмій поїзд тихо смикнуло, перон відсунувся назад, постаті Рамоні й Джузеппе немов попливли на ескалаторі, ставали все меншими і меншими, потім зовсім зникли, разом з вокзалом, будівлями, що поза ним вимальовувались на тлі призахідного неба. Промайнули руїни храму Мінерви Медіки. Поїзд набирав швидкість, м’яко окреслені горби Лаціума перед ним ніби плавко розступилися, їх верхівки, ще освітлені скісним промінням сонця, здавалося, посилають мандрівникам свою прощальну посмішку.

Григорій висунувся з вікна. «Прощай, Рим! Щедрий город, що наостанку подарував мені так багато…»

У повсякденні звуки туманного дня різким відлунюючим тріском, наче десь шматували цупкий коленкор, увірвався швидкий дріб двох коротких автоматних черг. Людина в сірому піджаку й смугастих брюках, яка бігла зигзагом у бік лісу, змахнула руками і впала, уткнувшись обличчям у мокрий пісок. До неї підбіг солдат — молоденький рожевощокий хлопець. Війна закінчилася раніше, ніж він став солдатом. Він не встиг спізнатися з навальністю атак, гіркотою відступу, залізною напругою бойових днів і смертю. Смертю товаришів, смертю ворогів. За своє коротке життя він не встиг стрельнути ні в птаха, ні в звіра, а тим більше в людину, і тепер, дивлячись на непорушну постать незнайомця, відчував подив і розгубленість.

З-під плеча пораненого виступила рожева пляма. Вона поволі більшала, ставала червонішою, і молодому солдату здалося, наче вологий пісок висмоктує з людини залишки її життя. Коли пляма сягнула чобіт солдата, той злякано відсахнувся, мало не збивши з ніг сержанта, котрий прибіг, зачувши постріл.

— Якого дідька стріляв? Навіщо стріляв? — вигукнув він, люто жестикулюючи. Пілотка з червоною зіркою збилася набакир, чорні очі гнівно блищали.

— Так тікав же… Я вважав…

— Вважав, вважав… Інструкції не знаєш? Коли тобі стріляти можна не знаєш? Тепер відповідатимеш!

Сержант перевернув незнайомця на спину. Той стиха застогнав.

— Давай плащ-палатку!

Солдат скинув плащ-палатку і розстелив її на землі. Обережно поклавши на неї пораненого, сержант і солдат понесли його до будиночка, поруч із залізничною станцією, де містився взвод охорони військових складів.

На ґанку будиночка стояв лейтенант і спостерігав за розвантаженням ешелону. Потужний кран обережно підхоплював великі, на всю довгу платформу, дерев’яні контейнери і так само обережно опускав їх на землю. Потім трактор, сердито гуркочучи і відсапуючись фіолетовим димом, відтягав їх у бік від залізничної колії, де люди в зелених комбінезонах розпаковували контейнери, оголюючи сріблясті фюзеляжі розібраних літаків. Крила, кіль і стабілізатор вантажили на тягачі, а сам фюзеляж ставили на колеса — «фальшиві шасі» — і довгим металевим водилом чіпляли за машини, що буксували їх по шосе до аеродрому.

Звуки пострілів насторожили лейтенанта, і тепер, помітивши групу, що підходила, він поквапливо зійшов з ґанку і попрямував їй назустріч.

— Що трапилось?

— Петров німця підстрелив, товаришу лейтенант!

— Я хотів лише…

— Потім, потім… Несіть його в приміщення і зробіть перев’язку.

Пораненого внесли в кімнату і поклали па кушетку. Сержант витяг з аптечки медикаменти і, скинувши з незнайомця закривавлені піджак і сорочку, взявся накладати пов’язку.

— Ну, Петров, доповідайте, що сталося!

Солдат здригнувся, відвів погляд од пораненого і, переступаючи з ноги на ногу, затинаючись, пояснив:

— Я стояв на четвертому посту, товаришу лейтенант… Ну, і той… охороняв площадку з літаками з північного боку. Аж тут цей німець… Вийшов з-за пакгауза, стоїть і дивиться… Я хотів відігнати його, та мені здалося, що в його руці біліє чи то блокнот, чи то зошит… І наче він щось записує… Тоді я вирішив затримати його. Дивлюсь убік, а сам до нього. Наблизився метрів на двадцять, наставив автомат і гукаю: «Ані руш!» А він шмиг за пакгауз… Я за ним… Вискочив з-за рогу, дивлюсь, а він прямує до лісу. Тоді я стрельнув у повітря і гукнув: «Стій!» Німець почав тікати, я за ним… Перечепився і випадково натиснув на курок… Ну, і… він упав…

Лейтенант похмуро дивився на солдата. Нещодавно він одержав догану через цього хлопчиська. У нього була на автоматі іржа, а кому перепало? Командирові взводу. Мовляв, погано виховуєте! А тепер насувається нова біда. НП. Надзвичайна подія. Німець, певно, не шпигун, а з тих цікавих, що люблять полупати очима,