Над Шпрее клубочаться хмари - Юрій Петрович Дольд-Михайлик
Перекинувшись кількома словами з Хейєндопфом, домовившись зустрітися втрьох у Берліні й розпрощавшись з Джованною, Гончаренко й Нунке пішли.
— Ось кого не гадав зустріти в Римі,— з навмисною недбалістю кинув Нунке.
— І я теж. Ну й злостився ж я, коли він причепився до мене в кабаре! Зіпсував увесь вечір, а, головне, з-під носа вихопив це чарівне дівча. В мене було призначене побачення з Вітторіо, я частенько позирав на годинник, і Хейєндопф, помітивши це, вирішив пересидіти вашого покірного слугу. І ось, бачите! Ну, нічого, здається, я добре помстився: доведеться і йому потрусити гаманцем!
— Але ж ця потіха й вам коштувала чимало! — ущипливо зауважив Нунке.
— Ет, — махнув рукою Григорій, — гроші на те й існують, щоб цінувати ту втіху, яку вони можуть нам дати. Мені було просто приємно лишити по собі добру пам’ять у такій гарненькій голівці.
До себе в пансіонат Григорій повернувся близько четвертої. Настрій був препоганий. Ніби й дуже мало зроблено тут, у Римі, а втома від напружених подій останніх днів давалася взнаки. Хотілося пожити звичайним, нормальним життям, не зважуючи кожного свого кроку, не замислюватись над тим, чим зустріне тебе наступний день, як скінчиться сьогоднішній. Щодо сьогоднішнього все ясно: знову зустріч з остобісілим Рамоні, а перед тим морока з Джузеппе. Мабуть, прийде канючити плівку, запропонує щось на обмін… погрожуватиме. Остогидло! А попереду довга ніч в одному купе з Нунке. За нею ж цілковита невідомість…
Жбурнувши так-сяк свої речі в чемодан, Гончаренко з серцем прихлопнув його кришку. Все! Навіть з Римом, з улюбленими місцями не встиг попрощатись. Якщо пощастить швидко спекатися Джузеппе, до п’ятої залишиться час, щоб бодай проїхатися вулицями міста.
Джузеппе був точний, прийшов о четвертій. І знову його поведінка, на яку Гончаренко звернув увагу ще вчора ввечері, була дивною. Секретар Рамоні довго й гаряче тиснув руку Григорія, Гончаренкові довелось звільняти свої пальці від рукостискання мало не силою. Запросивши гостя сісти, Григорій вмостився на бильці крісла і попередив:
— У мене обмаль часу, просив би викласти свою справу якнайкоротше.
— Гаразд. Але спочатку прочитайте ось це. — Джузеппе витяг з внутрішньої кишені гранку з відбитком набору й простягнув її Гончаренкові.
Як і звернений до поліції запит в ранкових газетах, матеріал був короткий і знов-таки містився у невеличкій рамці.
«До відома поліції!» — проголошував заголовок. Нижче було подано по-діловому складений текст. «За вірогідними даними, що їх має в своєму розпорядженні редакція, особу забитого в Донго дуже легко міг би засвідчити такий собі Фред Шульц, теж іноземець — з походження німець, який прибув до Рима під виглядом повноважного представника фірми «Іспана суіса». Ми з цілковитою відповідальністю пишемо «під виглядом», бо перевірка показала — до жодної особи, так чи інакше зв’язаної з нашою автомобільною промисловістю, цей «повноважний представник» не звертався. Зате його можна було бачити в колах, близьких до керівництва МСІ. Чи не її діяльності стосувалися його повноваження? У наступних номерах газета сподівається вичерпною ясністю відповісти на це запитання».
З незворушним спокоєм прочитавши надруковане, Григорій глузливо запитав:
— Автор цього опусу, звичайно, ви?
— Так. Матеріал мав з’явитися у вечірньому випуску. На щастя, я встиг розкидати набір.
— Спроба шантажувати?
— Порозумітися. Ми ж з вами однодумці, Фред Шульц! «Провокація… провокація… провокація…»
— А хіба ви щодо цього мали якісь сумніви? Ви вірою і правдою служите Рамоні, я — Нунке, діяльність якого вам добре відома.
— Фред! Товариші, до рук яких потрапила передана вами плівка, просили передати вам щиру подяку.
— Не пройде, Джузеппе! Примітивно.
Покусуючи губи, Джузеппе якусь хвилину мовчав, потім рвучко схопився з місця, не питаючи дозволу господаря кімнати, кинувся до телефону, набрав номер.
— Лідія? Так, я. Від Шульца. Еге ж, у цій справі. Поясни йому, що я не… Гаразд, передаю трубку.
Кров пульсувала в скронях, заважала слухати. Та Григорій все ж упізнав голос Лідії. Не перериваючи, слухав те, що вона казала, ї обличчя його світлішало, погляд очей теплішав.
— Спасибі, дорога моя помічнице! Ще раз бажаю всього найліпшого. Так, адресу матері Курта пам’ятаю.
Поклавши трубку, Григорій обійшов стіл, поволі наблизився до Джузеппе, поклав руки йому на передпліччя, міцно стиснув їх.
— Подумати тільки: була хвилина, коли я міг розрядити у вас свій пістолет!
— А я був не від того, щоб вчепитися вам у горло!
Вони дивилися один на одного зніяковілі, по-чоловічому соромлячись виказати наплив почуттів, які кожного з них проймали, обидва трохи скуті незвичністю нових взаємин, що народжувались між ними.
— Як же ви опинились у Рамоні, Джузеппе? — спитав Григорій лише для того, щоб отямитись. Усім єством він прагнув розрядки, та стримував, себе, боячись, що вона буде надто бурхливою. Адже щойно, коли він читав гранку, на думку йому знову спав пістолет!
— За професією я журналіст, початкуючий, правда. Але саме тому редакція і доручила мені — людині в колі газетярів ще невідомій — зібрати якнайдокладніший матеріал про діяльність МСІ. Ставши секретарем Рамоні, я дещо вже зробив, а тепер, коли ми маємо па руках такі викривальні документи…
—
