Над Шпрее клубочаться хмари - Юрій Петрович Дольд-Михайлик

клієнти наші часом бувають щедрі! — а дружба між вами ще зміцніла б. Боронь боже, щоб у котроїсь з вас прокинулась у серці заздрість, а у другої почуття зверхності! Я з власного досвіду знаю, які то лихі почуття. Дівчиною працювала в лабораторії, нас було кілька лаборанток, жили ми дружно й весело. Та ось керівник лабораторії почав поміж інших визначати мене: підвищив платню, сам допомагав мені ставити досліди, збільшив відпустку, ну, й усякі інші вияви уваги… І атмосфера в лабораторії стала просто нестерпною. Всіх нас наче підмінили. Почалися чвари. В запалі боротьби ми втратили почуття міри, і поступово я зрозуміла, як далеко ми зайшли, отямилась від запаморочення, збагнула, що обкрадаю своїх подруг, а найперше себе. Та всі мої спроби повернути їх приязнь ї довіру наштовхувалися на мовчазний опір. То були вже не колишні милі, хороші подруги, їх посіло почуття заздрості, бажання і собі домогтися легкого успіху. За всяку ціну. Я знайшла в собі сили піти з лабораторії і назавжди запам’ятала цей урок. Ось так, дівчатка!.. Гадаю, ви самі домовитесь між собою про порядок чергування? А тепер… — Марія поклала на стіл конверти: — Беріть і придбайте собі щось до смаку.

— О фрау Кеніг, ви до нас такі ласкаві! — щиро вихопилося в Рут.

— Я… я теж дуже вам вдячна… Ви навіть не уявляєте, наскільки я ціную… — затинаючись, лопотіла Клара, для якої сказане хазяйкою важило далеко більше, ніж преміальні.

Марія розуміла: дівчатам хочеться скоріше зазирнути в конверти, та їм ніяково зробити це в її присутності. Наказавши підняти жалюзі і відімкнути двері, вона вийшла. А коли повернулася, помудрувавши над кавою — сьогодні вона мала бути особливо міцною і ароматною — в залі вже сиділи звичні в цей ранковий час відвідувачі. Побажавши всім доброго ранку, Марія взялася впорядковувати вітрину з патентованими ліками, не присівши до жодного столика, як робила щодня. Механічно розкладаючи конвалюти з таблетками, тюбики, слоїки, молода жінка розмірковувала над тим, як поступово змінився склад її постійних відвідувачів, як ті, що брали безпосередню участь у війні й чесно намагалися дотримуватись Потсдамської угоди, почали непомітно зникати, а натомість, мов сарана, налетіли сумнівні ділки у військовій формі, кожен з яких робив свій бізнес, прагнучи якнайшвидше збагатитися. «Мані-мейкери» і власні спекулянти з рання до вечора юрмилися на чорному ринку, продаючи, скуповуючи, укладаючи угоди. Ні, до тих, що зараз тут сидять, немає рації звертатись з своєю справою. Треба почекати полковника Ройса або майора Валленберга. Не може бути, щоб офіцери таких високих чинів…

Відкрилися двері, і ввійшов полковник Ройс, але не сам, — пропустив уперед молоду жінку в сірому пухнастому пальті й чорному оксамитовому брилику, оздобленому загорнутою вгору вуалеткою. Допомігши своїй супутниці скинути верхній одяг, полковник підвів її до стенда, біля якого поралась Марія.

— Поздоровте мене з гостею, фрау Марія! І дозвольте познайомити — моя дружина.

— О, я теж є Марі… Мері! — радо закивала головою місіс Ройс і, тицьнувши себе в груди пальцем, високо звела тонкі брови над сміхотливими очима. — Дві Мері, Робі! Стань поміж нас і загадай бажання. Воно неодмінно здійсниться, ми свято у це вірили в коледжі.

— Бажаю, щоб миттю з’явилися дві яєчні з беконом, джем, кава, аромат якої вже лоскоче мені ніздрі,— підхопив жарт полковник. — Може, і ви з нами поснідаєте, фрау Марія?

— Я вже снідала, але чашечку кави вип’ю залюбки… Дуже вам вдячна!

Віддавши Рут потрібні розпорядження, Марія присіла до столика, біля якого розташувалось подружжя Ройсів. Розмова зав’язалася в тому ж невимушеному тоні, що його задала Мері. Надто молода для обважнілого, вже лисіючого Ройса, вона скидалася не на поважну «місіс», а на випускницю коледжу, про який щойно згадувала, експансивну, чарівно-безпосередню у вияві емоцій, вередливо-затяту в своїх наївних судженнях, які вона висловлювала з категоричною незаперечністю, коли думка ненароком западала в її гарненьку голівку.

— У вас дуже мило, люба фрау! — похвалила Мері, затягуючись сигаретою і поблажливо окидаючи оком приміщення. — Проте, мені здається, наших хлопців приваблює не так затишок, а насамперед чарівна господиня, що його створила. Начувайся, Робі, тепер я знаю, яким магнітом тебе сюди тягне! — Сміючись, молода жінка посварилася чоловікові пальцем, прикрашеним каблучкою з великим довгастим сапфіром. Він блиснув, наче язичок синього полум’я, і Марія мимохіть затримала на ньому погляд.

— У вас гарна каблучка, місіс Ройс!

— Це від Робі на честь мого приїзду. — Мері простягла руку, поворушила нею, милуючись мінливим блиском коштовного камінчика. — І, уявіть, як йому пощастило: він здобув його майже задарма, на обмінному пункті. Як вони звуться, Робі?

Полковник Ройс невдоволено нахмурився.

— Не варт про це говорити, люба.

— Ні, варт! Я обов’язково туди піду, там, кажуть, можна придбати чудові речі… Фрау Марі, як звуться ці пункти?

— Таушцентрали, — коротко відповіла Марія. Перед її очима постала довга черга голодних берлінців, які в обмін на продукти здавали тут цінні речі, що в них залишилися.

— Смішна назва.

— Наша мова збагатилась ще кількома такими. Наприклад, «раухмани». Так звуться ті, хто гендлює сигаретами, в перекладі це означає: торговці димом.

— Торговці димом? Чарівно, чарівно й дотепно! Робі, ти мусив би мене попередити. Я б привезла гору сигарет і стала б королевою диму. — Мері кілька разів поспіль пихкнула сигаретою і випустила густий клуб диму. Спостерігаючи, як він звивається пасмами, вона повторила: — Королева диму! Ти тільки вслухайся, як це звучить! Робі, на скільки це я напалила?

— Якщо зважити, що семицентова пачка тут продається за сто марок, а в пачці двадцять сигарет, вийде, що ти зараз пустила димом аж п’ять марок, — посміхнувся полковник Ройс.

— Божевілля! Ти навмисне це сказав мені, щоб я не палила! Фрау Марі, він мене дурить, правда?