Чорний лабіринт - Василь Павлович Січевський
Останнім часом на вулицях Монте-Карло все частіше з'являються мовчазні респектабельні добродії з благородною сивиною на скронях, військову виправку яких не можуть приховати ні фраки, ні дипломатичні паспорти з гербами нейтральних держав.
Хорст Торнау помітив, що один із тих добродіїв уже третій день придивляється до нього. Ось і зараз, побачивши на сходах Хорста, він одійшов до Голубиного тиру, вдаючи, ніби зацікавився розвагою, та час від часу наче ненароком скошує очі на Хорста. Погляд у незнайомця цупкий, неприємний. Здасться, він роздягає тебе, зриваючи разом з одягом шкіру. Такий погляд мала тільки одна людина, яку Хорст знав у своєму житті, — наглядач-есесівець внутрішньої тюрми мюнхенського гестапо. На згадку про це у Хорста змокли долоні, неприємна дрож пройшла між лопатками. Він відштовхнувся од поручнів і вдавано безтурботно почав спускатися до моря. Хорстові дуже хотілося оглянутися назад, але він стримував себе, щоб не показати тому панові, що знає про його підвищену увагу до своєї особи.
Мокрий пісок скрипів під ногами, мов сніг на морозі. Торнау пройшов уздовж причалів порту. Ажурний місток перевів його через бурхливий, сповнений талими гірськими водами Гомат і вивів на набережну Ла-Кондаміна.
Тут Хорст несподіване знову побачив добродія з цупкими очима. Торнау заклав у кишені руки і незалежно пройшов повз нього. Зупинився біля газетної вітрини кіоска. У склі раптом побачив незнайомця — той ішов набережною, відверто розглядаючи його зі спини.
— Чого бажаєте? — запитав сивий француз-кіоскер.
— «Ранок Ніцци», — промовив Хорст і кинув на прилавок десять німецьких пфенігів.
— Цих не беремо, мосьє.
Хорст здивовано глянув на кіоскера.
— Чи не зарано?
Старий знизав плечима. Хорст вийняв франки і подав кіоскерові.
— Пардон, мосьє, — прозвучало над вухом.
Від несподіванки Хорст здригнувся і різко повернувся на голос. Біля кіоска стояв незнайомець, усміхаючись чи то Хорстові, чи то французові. — Будь ласка, швейцарську ілюстровану. А німецьких газет у вас немає? — незнайомець говорив французькою мовою, проте ледь помітний акцент видавав у ньому німця.
Хорст поспішно відійшов од кіоска і, не оглядаючись, попрямував вулицею Порт-Нев, що круто звивалася вгору до столиці князівства — міста Монако. Столиця висіла на скелі, що виступала в яскраво-зелені води Лігурійського моря. Торнау мало не біг вулицею: він був певен, що незнайомець поспішає за ним. «Невже гестапо нащупало мене і тут? Безглуздо майже в останній день перед приходом американців попасти до рук цього типа». Одним духом він вискочив на гору і шмигнув у парк, посаджений на старовинних валах форту Антонія. Звідси одкривалася широка панорама Ла-Кондаміна і Монте-Карло. Звивиста Порт-Нев була як на долоні. Проте свого переслідувача на цей раз Хорст не побачив. У нього трохи відлягло од серця. Він ще постояв хвилин п'ятнадцять і пішов через парк до виходу на вузеньку Сан-Мартен. На розі стояла будка таксофона. Хорст вирішив подзвонити Гізелі. Телефон готелю довго не відповідав. Потім італієць-портьє ходив у номер кликати «синьйорину фон Глевіц». Нарешті, Гізела підійшла до телефону, і Хорст сказав їй, що чекатиме на неї біля собору. Вона не дуже зраділа, але й не розсердилась, його навіть трохи здивувала її байдужість. Гізела говорила так, ніби йшлося не про одруження, а про якесь дріб'язкове, не варте уваги побачення. Та він не хотів думати про її настрій. Зрештою, не він, а вона прагне цього шлюбу.
В парку, схиляючи над алеєю вічнозелені віти, стояли пальми. За ними кучерявились олеандри, магнолії, оливи, а далі іскрилася мінлива поверхня моря. Десь там, у безмежній далині, вона зливалася з таким же мінливим і сонячним небом. Якась непоборна сила потягла туди Хорстове серце. Воно защеміло бажанням волі, свободи, простору і свіжого вітру.
Вийшов з будки таксофона, підняв комір плаща, запалив сигарету і пішов безлюдною Сан-Мартен, рахуючи плити тротуару. Ця звичка лишилася в нього ще з мюнхенської тюрми. Вона завжди допомагала йому позбутися важких і неприємних думок.
Плас-дю-Пале зустрів його рядами старовинних гармат і пірамідами ядер під кріпосними стінами князівського палацу. Стомлений містраль гудів у численних провалах бійниць, пустотливо посвистував у жерлах гармат, ніби насміхаючись над їх колишньою грізною силою. Поруч з численними арками, легкими терасами і колонами модерних будівель палацу вся ця старовина здавалася показною, театрально-бутафорською. Навпроти палацу красивий будинок Океанографічного музею, збудований французьким архітектором Делефорті. Між білими колонами другого поверху чіткі букви назв кораблів, на яких плавали експедиції: англійського «Челленджера», російського «Витязя», французького «Талісмана», норвезького «Фрама» і монакських яхт «Ластівки» та «Аліси». Хорст читав ті назви, а сам думав про Гізелу. Йому раптом спало на думку, що вона, мабуть, справді нещасна, бо зв'язує з ним свою долю, навіть не сподіваючись любові. Здається, він зробив усе, щоб вона це зрозуміла. Що ж все-таки її тримає біля нього, що примушує іти на цей шлюб? Погрози батька, страх перед недоброю славою, чи, може, Гізела і справді кохає його? Як жорстоко він поводиться з нею. Після смерті дитини Гізела не чула від нього жодного ласкавого слова. За що він, власне, знущається з неї? Адже вона принесла в жертву все, що мала. А що Хорст дав їй натомість? Дитя? Що вони робили б з ним, коли б воно не померло? Хіба він знає, як складеться його життя далі?
— Хорсті…
Він оглянувся. Гізела стояла на паперті собору, висока, бліда, розгублена.
Він підійшов до неї і поцілував руку. Гізела здивовано заглянула в його сизі очі і всміхнулася. Ніяково, з прихованою тривогою в голосі сказала:
— Нам пора, Хорсті, пастор уже, напевне, чекає.
У соборі
