Сини Великої Ведмедиці - Лізелотта Вельскопф-Генріх
Було ще дуже рано, коли він прокинувся. Надворі вже світило сонце, але до нього воно не заглядало, бо душник виходив на північну сторону подвір'я. Від насоса долинав шум, чулись грубі жарти, хлюпання і плескіт води. Це вмивались раурайтери і солдати. Дакота, як і всі його одноплемінники, з дитинства звик щоранку стрибати у бистрий потік, пірнати і плавати. Йому так бракувало освіжаючої прохолоди і чистоти. Долівка була вкрита брудом і пилом: суха земля змішалась з попелом.
В обідній час ляда відкрилась, і незграбний раурайтер приніс воду й солонину.
— Тепер я мушу приходити щодня, — сказав він докірливо, і Токай-іхто побачив вираз постійного невдоволення, що викарбувався на його обличчі.
Поволі тяглися пообідні години. Вуха Токай-іхто прислухались до того, що відбувалося надворі. Гарнізон усе ще, мабуть, був численний, і частина його тепер, здається, розташувалась за межами форту. Завіси на західних воротах безперестану рипіли, люди увесь час виходили і заходили. Віддалений гомін і вигуки змішувалися з дзюркотінням річки. Чути було іржання великого табуна коней і приглушене тупотіння копит по м'якому луговому грунті: це загін вершників, розтягнувшись цепом, повертався назад.
Одного разу донеслися удари молотка й лунке ляскаюче лопотіння ще не напнутих стін намету. Яким знайомим індійцеві був увесь цей гамір табірного життя.
Коли стемніло, вождь, зробивши над собою зусилля, вгамував свої думи. Намагаючись не чути ні виття вовків, ні плескоту річки, він заснув. Минув перший день ув'язнення.
І так потяглися дні за днями, повільно й одноманітно. Тьмяне світло пробивалось у льох, насос верещав, рипіли солдатські чоботи, бряжчали в обідню годину ключі. Люди розмовляли, лаялись, перегукувались, наказували, співали. Принаймні до сорока з них індієць навчився розрізняти по ході й голосу. Найлегше було розпізнавати два голоси, що скидалися на пронизливе вороняче каркання; з нього дакота розібрав кілька слів і зрозумів, що ці люди на боці майора. Опівдні знову з'явився вайлуватий вартовий з похмурим обличчям і приніс солонину, від якої неприємно тхнуло. В'язень виміряв, скільки кроків дозволяв йому зробити у півколі ланцюг; виявилось, що ліворуч до душника він міг ступити десять кроків, а назад лише сім, бо міцно прикріплений ланцюг скорочував зворотний шлях. В'язень забігав туди й сюди, потім сів, скрутився в калачик, випроставсь і знову підвівся. Це були єдині рухи, які він мав можливість робити. Інакше він був би приречений на повну нерухомість. Мов великі сірі павуки, причаїлися на стінах льоху нудьга й безнадія і непорушно чатували, коли нарешті їхня жертва потрапить у липкі тенета.
З днів склалися тижні, з тижнів перший місяць. Час минав, і в льох проникло перше літнє тепло. Річка спадала, все тихіше доносився її плеск і нарешті зовсім змовк.
Незграбний вартовий, щодня приносячи їжу, більше й словом не обізвався до в'язня, проте й не кривдив його. Та ось раптом він почав присікуватись до нього. Часом запізнювався з їжею, а деколи зовсім нічого не приносив і часто забував про воду. І ще рідше, ніж раніш, прибирав льох. Він бурчав і злостився, вигукував незліченні прокляття, що були у нього в запасі для виявлення поганого настрою, вивергав усякі лайки, якими білі звичайно ображали індійців. Він штурхав в'язня, копав його ногами й бив. Токай-іхто зносив усе, наче мертвий. Він не хотів, щоб білий втішався його марними спробами захищатися? Жорстоке поводження збудило в ньому надію. Мабуть, довгі ножі зазнали у війні поразки і зганяли тепер свою злість на тому, хто неспроможний чинити опір. Дакота спробував вивідати про все у цього мамули.
— Я знаю, — сказав він одного вечора, — чого ти б'єш мене. Бо воїни дакотів розбили генерала Кастера в бою.
— Ах ти ж, паршивий дворняго… Хто сказав тобі про це? Хто прокрадається в льох і розмовляє з тобою?!
— Ваш лейтенант Роуч розповів мені про все…
— Ото базіка… Але не сподівайся на нашу слабість ти, червоношкірий! Ми сторицею відплатимо вам за все! Ви підлі пронози, підступні хижі кішки! Мов повзучі змії у траві, нишпорите в лісах, щоб пристукнути чесного солдата. Це ви вмієте. Але запам'ятай, ви ще відчуєте, на що ми здатні…
Вайлуватий стояв перед в'язнем з загрозливо піднятою посудиною. Токай-іхто посміхнувся.
— Бий! — сказав він. — Цим горщиком! Не вмієте ви по-справжньому мордувати.
— Ти ще смієш так зухвало поводитись? Може, тобі закортіло, щоб тебе припекли розжареним залізом, як ви звичайно робите із своїми полоненими? Ах ти ж, собако, червоношкірий собако, коли я згадую, що твої розбійники вбили Кастера і його людей, то я б тобі зараз же перегриз горлянку…
— Полиш уже це на генерала Бентіна. Він, певно, скористається з цієї нагоди, коли тікатиме.
— Тікатиме… Побий тебе грім… Але й Роуч теж йолоп, яких мало. І надало ж йому розплескати про все паршивому червоношкірому койотові… Але не дуже-то радій, нікчемний боягузе, ти небагато виграєш на цьому. Перш ніж тебе хто-небудь спробує звільнити, ми прикінчимо тебе, можеш у цьому не сумніватись!
Вайлуватий ударив індійця горщиком, але з таким же успіхом він міг би ударити по дерев'яній колоді: Токай-іхто навіть не поворухнувся, лише іронічно усміхнувсь.
— У тебе небагато сили, — сказав він. За індійським звичаєм, полонений повинен був дражнити переможця, щоб довести йому свою безстрашність.
— Небагато? — розлючено закричав раурайтер. — Ти ще відчуєш мою силу. Наступного разу я приведу… приведу з собою…
— Довгого ножа Рено і його раурайтерів, що скоро шукатимуть у форті рятунку від воїнів дакоти.
Раурайтер так і застиг з розтуленим ротом.
— Щоб я луснув… Собака справді знає про все. Але у форт Рено не прийде, бо все сталося ще там, на пагорбі… біля Віггорна.
— Там і
