Сини Великої Ведмедиці - Лізелотта Вельскопф-Генріх

— Ну й упертий же ти, тобі цілком личить твоє ім'я: Токай-іхто! Тобто «камінь з рогами» чи щось подібне до цього! Камінь та ще й з рогами, оце-то так. — Червоний Лис продовжував глумитись. — Я вже усе обміркував і більше не робитиму тобі марних пропозицій, любий Гаррі. Але коли я ходитиму там, вгорі під сонцем, то матиму велику втіху від думки, що ти тут гибієш у темряві. Це не так просто, як тобі здається. Минуть дні, тижні й місяці, а коли ти будеш надто впертим, то і роки.

Червоний Лис зробив паузу і почекав. Від цих слів ворога в'язневі, що зовні лишався спокійним і байдужим, похололо всередині. Він уже окинув поглядом льох: холодний, порожній. Стіни збудовані з товстих колод, в сутінках можна було розгледіти сучки. Місяці… Роки… Дакота рішуче відігнав цю думку.

Червоний Лис знову заговорив; його тон змінився.

— Чи є в тебе гроші? — спитав він. — Вони мені знадобляться!

Він обшукав в'язня. Жодною рисою обличчя індієць не виказав, як страждає від цієї принизливої безпорадності.

— О! — Червоний Лис знайшов гаманець, повний золотих монет. Він вийняв блискучі долари і, побрязкуючи ними, пересипав їх з руки у руку. Потім сховав гроші н свою кишеню.

— На це можна буде добре хильнути! За твоє здоров'ячко, вождь дакотів!

Білий і не збирався дати в'язневі спокій.

— А що буде з твоїми перами? — глузливо продовжував він і зняв з голови скутого корону з орлиних пер.

Шкода, що ти не привіз отієї прикраси з китицями, вона була б тобі дуже до лиця. Чи заради нас ти не хотів завдавати собі клопоту? Ну, ми й цим задоволені. Це теж непогано. І де ти тільки познаходив усіх цих орлів? Чи, може, вони дісталися тобі в спадщину ще від батька й діда? Джекмаи полюбляє такі речі. Віднесу йому ці пера, він дуже зрадіє. Щоправда, він скупий, але на кілька доларів все ж таки розщедриться. Без мене полковник нізащо не впорався б з цією справою. Ти мусиш визнати, що я дав йому добру пораду. Я не такий дурний, як ти, — і коли хтось потрапить до моїх рук, йому вже не втекти.

З цих слів дакота зрозумів, що зрада була заздалегідь підготовлена, як він і, передбачав. І цілковита порожнеча и льосі також підтверджувала це. Адже ж не могло бути, щоб ним зовсім не користувались. Мабуть, перед цим з льоху все повиносили.

— Бувай здоров, і облиш свої надії назавжди, — попрощався янкі.

Саме у цю хвилину в льох спустили драбину з міцними березовими щаблями. Червоний Лис виліз нагору, витягнув драбину і закрив ляду.

Токай-іхто залишився на самоті.

Незважаючи на кайдани, він спритно випростався і обдивився стелю. На його думку, до неї можна дістатися, лише стрибнувши з простягненими руками. Токай-іхто виміряв довжину і ширину льоху, — він був просторий і, певно, проходив під обома кімнатами — кабінетом і спальнею коменданта. Душник знаходився під спальнею. Ще тільки-но звернуло за полудень, і світло скісним промінням падало на курну долівку льоху. Стіна старого блокгауза, що стояла напроти, була освітлена сонцем. Було чути, як на подвір'ї і вгорі в будинку сновигали туди й сюди люди. Дакота розрізняв голоси і метушню офіцерів, які ще й досі клопоталися з фельдшером біля Сміта. Кінець кінцем йому причулося, що непритомного віднесли в суміжне приміщення і, певно, поклали на похідне ліжко.

Крізь душник в'язень бачив чоботи солдатів, що пробігали повз будинок, до нього долинали вигуки, сповнені, гніву й зненависті. Здається, у форті панував поганий настрій. Стара команда майора дала волю своєму обуренню. Надвечір, коли проміння світла померхло, Токай-іхто чув, як запекло сперечалися солдати біля скрипучого насоса. Раптом пролунав чийсь владний голос, і вмить все стихло. Та ненадовго. Коли смерклось, в казармі зчинилася страшенна бійка. Стукіт і крики розлягалися на весь двір; одна група, здається, викидала другу. Зненацька пролунало два постріли. Вони, певно, злякали і трохи охолодили розпалені душі; шум послабшав, і поступово запала тиша. Вже стояла темна ніч.

Біля прорізу, що виходив у кабінет коменданта, щось заворушилось. Ляду підняли і спустили драбину. Важко загупали чоботи, і з'явилася тонка постать в уніформі. Соснова скіпка освітила бліде обличчя Антоні Роуча. Лейтенант підійшов ближче і, перш ніж заговорити з в'язнем, безцеремонно посвітив йому в обличчя.

— Ну? — спитав він. — Чи ти вже обміркував справу? Може, тепер таки підпишеш?

Токай-іхто не удостоїв Роуча відповіддю.

— Бач, який гордий! Добре подумай, дакота! Адже ви. однаково підете у резервацію. Коли ти підпишеш, то, може, ще й вийдеш живим з цієї нори. А коли ні — то пропадеш тут, мов Пацюк у пастці. Ну, то як? Ти не маєш нічого мені сказати?

— Нічого, опріч того, що я зневажаю тебе, Антоні Роуч.

— Уклінно дякую. Але це навряд чи пошкодить моїй кар'єрі. Джекман і так привіз мені чин капітана. І якщо ти ще схаменешся, то даси мені знати.

Вождь відвів очі від Роуча, ніби зовсім не помічаючи його присутності.

— Дурень! — пробурмотів лейтенант, нічого не домігшись, і подерся з льоху вверх по драбині.

Токай-іхто, зачекавши кілька годин і упевнившись, що вже за північ і гарнізон спить глибоким сном, скрутився, як їжак, і обмацав пута на ногах. Вони були дуже міцно затягнені, кров застоювалась, ноги набрякали все сильніше. Токай-іхто спробував закутими руками послабити вузли. — Вони начебто піддались. Він терпляче працював, поки пута вже не так боляче в'їдалися в ноги. Розв'язувати їх він не хотів, бо його зап'ястя були скуті залізними кайданами, від яких він все одно не зміг би звільнитись, так само, як і не був спроможний без сторонньої допомоги і спеціальних інструментів відімкнути ланцюг, що оперізував його тіло. Він мусить чекати, доки не почне діяти Бобер, а до того часу йому не хотілося викликати підозру. Не могло бути, щоб уже цієї