Таємниця гірського озера - Вахтанг Степанович Ананян
Дід згадав свою молодість. Про що тільки він не мріяв, одружившись!.. Щоосені, як тільки випадав сніг, мисливець Асатур весело казав дружині:
— Ну, жінко, тепер ми з тобою заживемо!
— Ах, ти, хвалько! Хотіла б я побачити того, хто розбагатів з полювання.
Асатур спалахував:
— А чого, давай полічимо! За шкуру куниці дають три карбованці, так? Уб’ю я за тиждень не менше двох куниць? Уб’ю. За три місяці — а в місяці чотири тижні: це дванадцять тижнів — уб’ю двадцять чотири куниці? Ось тобі вже сімдесят два карбованці. Чого тобі треба? Навіть корову купити можна.
Всю зиму бродив мисливець Асатур по горах, стомлювався, відморожував руки, ноги, але завжди прораховувався. За зиму йому вдавалось убити не більше чотирьох-п’яти куниць. За ведмежачі і лисячі шкури давали копійки, а м’ясо вбитих кізок і оленів він, за мисливським звичаєм, роздавав сусідам.
Усе життя так і прожив дід Асатур бідняком. Тільки при Радянській владі зажив він добре, але страх, який зібрався в ньому за пережите голодне півстоліття, не покидав його.
Цей страх перед злиднями і жадібність дрібновласника, які ще знаходили місце десь у куточку його душі, змусили старого тепер опустити мішок і закопати його глибоко в кутку хліва. «Помираючи, заповім онукам», вирішив він.
* * *Дід Асатур знайшов у карасі ціле багатство. Але не менше багатство знайшов у іншому карасі Армен.
Одного разу, оглядаючи глечик, він помітив усередині на його стінці якісь чудернацькі подряпинки. Армен придивився уважніше. Сумнівів не було: чимсь гострим на стінці великого, погано обпаленого глиняного глечика прямо і криво були надряпані літери старовірменського алфавіту. Деякі з літер були ще заліплені воском.
Армен збігав по гарячу воду і добре відмив і відшкріб внутрішні стінки глечика. Потім він узяв олівець, папір і старанно скопіював знайдений ним напис. Прочитати його він не міг: хоч літери і слова були вірменські, але мова була інша, стародавня, якою тепер не розмовляють. Одне лише слово розібрав Армен: це було «Артак».
Армен помчав до Арама Акопяна.
— Я приніс вам листа від полководця Артака, — сказав він посміхаючись.
— Що, він вкинув його в поштову скриньку? — засміявся вчитель.
— Ні, в карас.
Учитель довго розглядав скопійований Арменом напис, але також не міг розібрати всього, що було написано.
— Це, — сказав він, — старовірменська мова.
Арам Акопян вийняв з шафи словник старовірменської церковної мови.
Розбираючи слово за словом, речення за реченням. Арам Акопян записував їх на аркуші паперу. Деякі місця напису, знайденого Арменом, розшифрувати було важко. Вчитель хмурився, хвилювався, але його обличчя щодалі світлішало і нарешті засяяло задоволеною посмішкою. «Скелі… скелі… шепотів він, — скелі розкололись і поглинули Велике джерело… І після… після… поля…»
— Ура! — нарешті закричав він. — Все. Прочитав увесь напис! Слухай, Армене, ось що сказано в ньому… — І Арам Акопян з захопленням прочитав: — Я, Артак, Севанського краю полководець, народився під нещасливою зіркою. Гора загриміла, земля затряслась, море ви йшло з берегів, скелі розкололись і поглянули Велике джерело. Поля і ниви наші стали пустинею. І прийшов чужоземний загарбник, придушив, знищив мій голодний люд, і ріки крові потекли по всій країні. Нині, оточені ворогами в печерах Чанчакару, очікуємо на милість неба».
— Вода?.. Виходить, в нашому селі було «Велике джерело»!
Відкриття змусило Армена зіскочити з місця.
— Так, вода була і, на жаль, зникла.
— Але де ж воно було, не Велике джерело? — спитав Армен.
— Ось цього ми й не знаємо, сказав Арам Акопян — Ходімо до діла Асатура, поговоримо з ним.
По дорозі їм зустрівся Камо.
— Камо, новина ж яка!.. Ой, і здивуєшся! — показав йому аркуш паперу Армен. — Потім скажу, ходімо до діда,
Старий налякався, побачивши відвідувачів. Обличчя його зблідло.
— Що сталося? — ледве вимовнії він тремтячими губами.
— Нічого. Ти повинен розповісти нам про таємницю караса, — сказав учитель.
— Караса? — дід раптом ослаб, сів на тахту. — Я… я… к караса?.. — запинаючись, казав він.
— Що з тобою, дідусю? Армен знайшов у старому карасі напіс. В ньому сказано, що багато років тому десь в наших місцях було чимало воли. Чи їм знаєш що-небудь про це? Адже ти мисливець, кожний камі'нь у нас тобі знайомий. Можливо, ти бачив десь сліди каналів, якими протікала вода в старовину?
— А, про цей карас? — полегшено зітхнув старий. — Ні, синку, не бачив. Адже ж і ми не дурні. Якби була вода, ми б її дістали. Скільки вже в нас згорали поля від посухи… Якби була вода, хіба б ми її не використали?
— Знаєш, дідусю, — говорив далі учитель, — в старовину в Вірменії був такий звичай: біля початків каналів стави ти кам’яні фігури, статуї- пам’ятники «богові води». Таких статуй ти теж не бачив?
— Ні, таких не бачив… Хіба під Чорними скелями, на Далі-Дагу, є вішап. Такий ніби крокодил, тільки без хвоста…
— Вішап?.. Очевидно, те саме, Ану, дідусю Асатур, збирайся, ходімо! — хвилювався вчитель. — Ходімо швидше!
На загадковій стежці— Добре було б, щоб усі наші
