Таємниця гірського озера - Вахтанг Степанович Ананян

— Не дам! — злякалась Асмік. — Роздушиш. — Вона ніжно притулила яєчко до щоки. — Яке славненьке!

— Давайте зважимо, — запропонував Армен.

Грикор приніс маленькі аптечні ваги, що висіли на цвяху в одному з кутків ферми.

— Ну, таке ж, як і куряче, — сказав Армен, зваживши яєчко. — Тридцять сім грамів, а через рік, через два, коли птахи підростуть, вони і яєчка нестимуть більші. Тепер нам треба одержати помісь між дикими і свійськими птахами, розумієш, Асмік?

— Але ж у нас ні гусей, ні качок свійських нема.

— Давай обміняємо частину наших диких на свійських, — запропонував Камо.

Коли хлопці прийшли до голови колгоспу Баграта і запропонували обміняти частину диких птахів на свійських, колгоспних, він відразу погодився. Голова тепер довіряв юним натуралістам.

За розпорядженням Баграта, хлопцям дозволили взяти з колгоспної ферми десять птахів — п’ять качок і п’ять гусок. Цих птахів поселили разом з дикими. Качки і гуски почали нести яєчка, і хлопцям було зрозуміло, що з цих самих яєчок і вийдуть гібриди, які їх цікавлять: помісь диких птахів із свійськими.

Нова справа принесла й нові сподівання й нові турботи для юних натуралістів села Лчаван.

Хоч з кормом справа стояла добре і ячмінь на «ділянці Армена» зійшов і зазеленів, але влітку сходам загрожувала посуха — привид, який ніколи не залишав дітей.

Багато різних бідувань бачило на своєму віку село Лчаван. Коли наступав ворог, мешканці села втікали, ховались у Чорних скелях, на вершинах Далі-Дагу. Дехто йшов по той бік гір і ховався в дрімучих лісах Кавказу. Але куди втечеш від посухи? Землі села Лчаван майже всі лежали на сонячних схилах кам’янистих гір, їм вічно невистачало вологи.

Запаси хліба в селі в минулому завжди залежали від дощів. Тепер колгосп влітку глибоко оре і накопичує вологу в землі на зиму. Крім того, колгосп засіває поля восени посухостійким насінням. Від цього в районі Севану врожай збільшився. Але все ж посуха і тепер найстрашніший ворог цього краю, позбавленого лісів і вологи.

— Глянь, от в чому наше нещастя, — показав Армен Асмік на оголені гірські схили. — Ми оточені з усіх боків горами. З Чорного моря до нас пливуть хмари, але натрапляють на ці гори і весь свій дорогоцінний вантаж — дощі — скидають там, не донісши до нас.

— А наше «море»? — запитала Асмік.

— Наш Севан не такий великий, він створює мало хмар, та й ті відносить вітер в чужі краї…

…Весною сталося те, чого найбільше боялися у Лчавані: скільки не чекали люди дощу, його все не було. На полях пробились паростки, піднялись на п’ядь і почали в’янути без вологи. Річка, що протікала поблизу села, висохла, і колгоспники ходили тепер по воду до озера Гіллі.

Завмерли бджоли на пасіці: на полях, на лугах в’янули трави і квіти. Особливо страждали водяні птахи на фермі. Вони бродили в’ялі, худі, запаршивілі. Два-три рази Асмік водила їх до озера Гіллі.

Жалюгідний вигляд пташенят, їхнє брудне пір’я завдавали Асмік страждань,

— Ти бачиш, як потріскалося дно нашого ставка? — питала вона Грикора.

— Бідний ставок, він теж пити хоче! — відповів Грикор, і важко було зрозуміти— жартує він чи каже серйозно.

Якось Армен попросив у Баграта гарбу, щоб привезти води з озера. Голова, який встиг за цей час полюбити юних натуралістів і хвалився, що скоро він «весь район завалить дикими птахами», зразу погодився, ні разу не сказавши улюбленого слова «анархія». Крім гарби, на поле виїхала і машина.

Взявши в кооперативі кілька порожніх бочок з-під пива, хлопці поїхали по воду до озера Гіллі.

Наповнивши бочки водою, вони по дорозі на ферму завезли її і на пасіку.

— Десять мільйонів бджіл не вип’ють того, що одне теля вип’є,— засміявся дід. — Марно ви бочки сюди привезли: адже не питимуть бджоли з бочок! Вони звикли пити з струмочків. Але струмки тепер часто пересихають. Чи не можете ви влаштувати для них повий?

— Влаштуємо, тільки вода в ньому буде каламутна. А давайте поллємо цю конюшину — тут вода не забрудниться.

Хлопці обережно зняли бочку з гарби, поставили її на землю і полили зовсім зів’ялу конюшину, що росла вздовж огорожі пасіки.

Бджоли одразу ж відчули воду, і хмарою налетіли на конюшину.

— Так краще. Нехай бджоли п’ють з листочків конюшини, а в струмку вони й утопитися могли б, — зауважив Армен.

— Почекайте, я зараз для них струмок влаштую, — сказав Грикор і побіг додому.

У кутку кімнати давно стояв старий мідний самовар з кривим краном. Грикор схопив його і вибіг з кімнати:

— Гей, шибенику, куди самовар поніс? — крикнула йому навздогін мати.

— Нані-джан, бджоли новосілля справляють, їм великий самовар потрібен.

Не встигла мати опам’ятатись, а Грикора вже й сліду не було.

Принісши самовар на пасіку, він почав підганяти Армена:

— Армене, швидше налий у нього води!.. Так… Тепер потрібно трохи відкрутити кран… Бачиш, який тоненький струмок побіг? Так, так… Треба щодня так робити: наповнювати самовар водою і ледь-ледь відкручувати кран. От вам і «бджолиний струмок».

Решту бочок з водою вони відвезли на птахоферму і розлили там у всі, які тільки знайшлись, корита і ванни.

Гуси і качки від радості зчинили такий гомін, з такою швидкістю кинулись до корит, що мало не розлили всю воду. Багатьом води не дісталося: сильніші птахи витісняли слабших.

— Грикоре, біжи попроси у бригадирів ще дві гарби. Можливо, ячмінь зможемо полити, — наказав Камо.

Дід Асатур не зупиняв хлопця. «Нехай, — думав він, мої левенята поллють хоч клаптик землі. Але хіба можна