Сповідь афериста Фелікса Круля - Томас Манн

- Мушу тобі зізнатися, що в цю хвилину…

- Celeste![72] Діана Філібер віддається людині, яка ніколи не чула про Гермеса! Яке солодке приниження для інтелекту! Зараз, бідолашний ти мій, я тобі поясню, хто такий Гермес, Це верткий бог злодіїв.

Я знітився й почервонів. На мить у мене майнула підозра, але я глянув на неї — й вона розтанула. Та й слова, які вона співуче вимовляла, притискаючись губами до мого ліктя — то щось шепотіла, то схвильовано прославляла вголос, — мене цілком заспокоїли.

- Чи віриш, коханий, що відтоді, як я навчилася відчувати, я любила лише тебе, тебе одного. Ну, не тебе, звичайно, але ідею такого, як ти, солодку мить, що втілилася в тобі. Можеш вважати це збоченням, але мені огидний чоловік у літах, з бородою й волохатими грудьми, зрілий, можливо, навіть визначний чоловік. Affreux![73] Яка гидота! Визначна я сама, і я вважаю збоченням de me coucher avec un homme penseur.[74]

Тільки вас, хлопчаків, я і любила все життя. Тринадцятирічною дівчинкою я до нестями закохувалася у своїх однолітків. З роками, звичайно, для мене трохи змінювався їхній віковий ценз, але за межі вісімнадцяти років мої устремління, моє кохання жодного разу не переступило. Тобі скільки років?

- Двадцятий, — відповідав я.

- Ти виглядаєш молодше. Для мене ти вже трохи застарий.

- Я? Для тебе застарий?

- Гаразд, гаразд, такий, який ти є, ти моє блаженство! Зараз я тобі скажу… Можливо, ця пристрасть пояснюється тим, що я ніколи не була матір'ю, матір'ю сина. Я б його обожнювала, якби він був на вигляд і зовсім негарний, але де вже там — син Уфле… Можливо, ця моя пристрасть — невтамоване материнство, туга за сином… Ти говориш, збочення? Ну, а ви, ви? Що для вас наші груди, які вас вигодували, наше лоно, яке вас породило! Хіба ви не прагнете знову стати немовлятами? Хіба ж не матір ви так недозволено любите в жінці? Збочення? Кохання — збочене, наскрізь збочене почуття, іншим воно бути й не може. Хоч зондом промацай його, і скрізь, скрізь ти виявиш тільки збочення… Але, звичайно, сумно, до болю сумно жінці любити чоловіка лише як юнака, як хлопчика.

C'est un amour tragique, irraisonnable[75], любов невизнана, непрактична, для життя вона не годиться й для шлюбу теж. За красу заміж не вийдеш. Я вийшла за Уфле, багатія фабриканта, щоб писати під захистом його багатства, писати книги qui sont enormement intelligents[76]. Мій чоловік ні на що не здатний, я вже тобі сказала, принаймні зі мною. Il me trompe[77], як то кажуть, з однією актрисою. Можливо, з нею йому щось таки вдається, але сумніваюсь. Та мені це й байдуже, всі ці історії — чоловік і жінка, шлюб і зрада — мені вони байдужі. Я живу тільки своїм так званим збоченням, любов'ю, вона для мене основа того, що я є, я живу захопленням і гіркотою переконання, що серед усього неосяжного світу природи немає нічого, рівного за принаду юної мужности; понад усе для мене любов до вас, до тебе, мій кумире, чию красу я цілую, підкоряючи свій дух. Я цілую твої жадібні губи, що зімкнулися над білими зубами, які ти оголюєш в усмішці. Цілую ніжні пиптики на твоїх грудях і золотисті волосинки в темному отворі пахв. Але скажи, звідки у тебе цей бронзовий відтінок шкіри? Адже в тебе блакитні очі й біляве волосся. Ти зводиш мене з розуму. О, так, зводиш з розуму! La fleur de ta jeunesse remplit mon coeur age d'une eternelle ivresse.[78] Душі сп’яніння не мине, і з ним я маю вмерти, в обіймах юних і гнучких кохатимусь до смерти. Ти також, bienaimй, сховаєшся в труні, та серця втіхою й розрадою мені завжди залишиться краси коротка мить, мінливість милая, що в вічності летить.

- Що ти таке кажеш?

- Як? Тебе дивує, що я славлю у віршах те, чим ти так пристрасно захоплюєшся? Tu ne connais pas donc le vers alexandrin — ni le dieu voleur, toimeme si divin![79]

Зніяковівши, як маленький хлопчик, я похитав головою. Вона ледь не вмлівала від розчулення, й маю зізнатися, що всі ці похвали й подяки, які вилилися у віршах, під кінець дуже мене зворушили. Й хоча жертва, яку я приніс першим нашим обіймам, повністю мене спустошила, Діана переконалася, що я знову готовий до кохання, переконалася з характерним для неї поєднанням розчулености й захвату. Ми знову злилися воєдино. І що ж? Відмовилася вона від того, що називала самозапереченням духу, від цієї балаканини про приниження? Ні!

- Армане, — зашепотіла вона мені на вухо, — будь суворішим зі мною. Адже я твоя раба! Обійдися зі мною як з останньою дівкою. Я не заслуговую іншого поводження, для мене це буде блаженством!

Я її не слухав. Ми знову впали в знемогу. Але вона і в знемозі щось вигадувала.

- Послухай, Армане.

- Чого тобі?

- Бий мене! Я хочу сказати, відлупцюй мене як слід. Мене, Діану Філібер. Я справді на це заслуговую й буду тобі тільки вдячна. Он твої підтяжки, візьми їх, кохання моє, переверни мене й відшмагай до крови.

- І не подумаю. За кого ти мене маєш? Я не з таких коханців…

- Ох, як шкода! Високопоставлена дама вселяє тобі повагу?

Тут мені знову сяйнула думка, що одного разу вже в мене промайнула. Я сказав:

- Послухай краще ти, Діано! Я зараз тобі щось відкрию, і, можливо, це тебе винагородить за те, в чому я, просто через свої смаки, змушений тобі відмовити. Скажи, коли ти приїхала сюди й розпакували або веліла розпакувати свою найбільшу валізу, ти не виявила жодної пропажі?

- Пропажі? Ні. А, так, так! Звідки ти знаєш?

- Пропала скринька?

- Скринька, так! З коштовностями! Але як ти міг дізнатися?

- Я її взяв.

- Узяв? Коли?

- На митниці ми стояли поруч. Ти зайнялася розмовою, а я взяв її.

- Ти її вкрав? Ти — злодій? Mais ca c'est supreme![80] Я лежу в ліжку зі злодієм! C'est une humiliation merveilleuse, tout а fait excitante, un reve d'humiliation![81] Не тільки при служник, а ще й, окрім усього іншого, злодій!

- Я знав, що тебе це втішить. Але тоді я про це не думав, і я мушу попросити у тебе пробачення. Не міг же я передбачити, що ми будемо кохатися! Я б, звичайно, визволив тебе