Сповідь афериста Фелікса Круля - Томас Манн

на жаль, не такий вже й тривалий — не вичерпалися б його ресурси. Я про таке й не думав, а якщо й думав, то з чесною рішучістю поквапився відігнати від себе цю думку. Адже до чого б це призвело? Куди б я подівся, протринькавши раніше чи пізніше, залежно від моєї життєвої енергії, все, що мав за душею? Я добре пам’ятав слова хрещеного Шіммельпрістера (з яким я час від часу обмінювався коротенькими поштівками) про прямі й бічні дороги до прекрасного майбутнього, які відкриваються перед тим, хто служить у великому готелі. Тому, не бажаючи виявитись невдячним, знехтувавши тим, що мені дали його міжнародні зв'язки, я швидко здолав спокусу. Проте я хоч і твердо тримався цієї своєї «вихідної точки», але направду, зовсім чи пак майже зовсім не думав про «прямий шлях» і в мріях не бачив себе ні метрдотелем, ні портьє, ні навіть генеральним директором готелю. Однак тим більше вабили мене «бічні шляхи», і я лише пам'ятав, що треба добре пильнувати, аби, чого доброго, не сприйняти перший-ліпший завулок за таку провідну, щасливу стежку.

Отже, навіть ставши власником чекової книжки, я продовжував залишатися ліфтером у готелі «Сент-Джеймс енд Олбані». Й була певна принадність у тому, щоб на тлі таємного матеріального благополуччя розігрувати цю роль: адже в такий спосіб і моя ефектна ліврея ставала не більше ніж «костюмом» — одним із тих, в які мене виряджав хрещений Шіммельпрістер. Моє таємне багатство — бо таким уявлялися мені ці гроші, які впали мені на голову наче уві сні — робило й саму ліврею, і службу, яку я відбував у цій лівреї, своєрідним обманом, зайвим підтвердженням моєї здатности бути «лицедієм». І якщо надалі я з приголомшливим успіхом видавав себе за щось більше, ніж був, то в ту пору мені доводилося видавати себе за меншого, й мені навіть важко сказати, яка гра мене більше веселила й манила своєю чарівною казковістю.

Звичайно, в цьому настільки щедрому на багатих гостей домі на мою долю діставалися кепський харч і жорстке ложе, принаймні, я мав це задарма, й не отримуючи платні, міг не чіпати своїх грошей, ба навіть потроху примножу вати їх завдяки тим крихтам, які мені й моїм колегам ліфтерам перепадали від гостей у вигляді pourboires[87], або, як я волів би за краще сказати, douceurs.[88] Щоб бути цілком точним, додам, що мені, як правило, давали трохи більше і з люб'язнішим виглядом, ніж іншим, проте в моїх простакуватих товаришів це навіть не викликало почуття заздрости або недоброзичливости. Мені в руку впихали франк, два або три, іноді п'ять, а у випадках виняткової щедрости, що соромливо приховувалася, — навіть десять франків, і таке траплялося десь раз на один-два тижні, — гроші мені не простягали, а пхали делікатно опущеною рукою, відвернувшись або ж усміхнено дивлячись на мене, — це робили дами, які від'їжджали або довго тут живуть, і навіть чоловіки, спонукалі до цього своїми дружинами. Мені пригадуються подружні сценки, яких я не повинен був помічати й, зрозуміло, робив вигляд, що не помічаю, підштовхування ліктем супутника, шепіт на кшталт: «Mais donnez donc quelque chose а ce garcon, give him something, he is nice»[89] . Після чого поважний чоловік, бурмочучи щось у відповідь, хоча й витягав портмоне, але повинен був надодачу ще вислухати; «Non c'est ridicule, that's not enough, don't be so stingy»[90].

Це приносило мені прибуток від дванадцяти до п'ятнадцяти франків на тиждень — вельми приємний доважок до тієї більш ніж убогої суми, яку адміністрація видавала нам двічі на місяць, коли ми мали відгул на півдня.

Іноді ми збавляли цей час разом зі Станком; він давно вже одужав і повернувся до своєї роботи, готуючи всілякі ласі страви для буфету, що торгує холодними закусками. Він добре до мене ставився, та і я до нього непогано, і не без задоволення відвідував разом з ним кафе й різні розважальні заклади, хоч і не вважав, що такий товариш мене прикрашає. Через його пристрасть до яскравих, викличних кольорів вигляд Станко в цивільному був доволі зухвалий і екзотично-двозначний; куди приємніше враження він справляв у білому халаті й робочому високому кухарському ковпаку. Так вже воно є: робітникові нема чого виряджатися на кшталт буржуа-городянина. Він цього робити не вміє й від такого вбрання стає тільки непривабливим. Я не раз чув, як у цьому сенсі висловлювався хрещений Шіммельпрістер, і вигляд Станко щоразу нагадував мені його слова. «Шкода, — казав він, — що народ принижує себе претензіями на витонченість, рівняючись на норми, що поширилися в світі завдяки впливу буржуазії. Святкове селянське вбрання, безперечно, більше личать огрядній служниці, ніж капелюх з пір'ям і шлейф, начепивши які, вона намагається в неділю вдавати з себе витончену пані, так само як робітникові цеховий одяг пасує більше, ніж під жачний костюм. Але відійшли у вічність часи, коли стани таким мальовничим чином дотримувалися власної гідности, то вже краще, аби в суспільстві, що не знає станових відмінностей, де немає ні паній, ані прислужниць, ні витончених джентльменів, ні неотесаних хлопів, усі вдягалися однаково». Золоті слова — й цілком у моєму дусі! Гадаю, що я й сам нічого не мав би проти такого костюму: сорочка, штани, ремінь — і годі. Мені б він пасував, та й Станко виглядав би в ньому краще, ніж у своєму псевдовишуканому вбранні. Та й взагалі людині пасує все, крім абсурдного, дурного й напівпристойного.

Але це лише побіжна заувага, невелике а propos[91]. Отже, ми зі Станком час від часу відвідували кабаре, кафе-тераси на вільному повітрі, іноді навіть кафе «Мадрид», де під час театрального роз'їзду панує велике пожвавлення, спостерігати за яким вельми повчально. Але одного разу ми зайшли на гала-виставу до цирку Студебекера, який вже місяць гастролював у Парижі. Про нього я й хочу сказати тут декілька слів, бо з мого боку було б великим недоглядом лише побіжно згадати про такий яскравий вечір.

Знаменитий цирк розкинув широке коло свого намету у сквері Сен-Жак, неподалік від театру Сари Бернар і набережної Сени. Сюди збіглася просто величезна юрба, очевидно сьогодні тут пропонувалося щось таке, що перевершує все те, що зазвичай пропонується на цьому терені від важного й високодисциплінованого haut-gout.[92] Та й справді, як збуджує наші почуття, нерви, хтиві інстинкти ця безперервна зміна номерів строкатої програми, номерів фантастичних, що межують з неможливим і все-таки