Сповідь афериста Фелікса Круля - Томас Манн

Вона потягла мене за руку, і я мимоволі опустився на металеву крайку ліжка; щоб зберегти рівновагу, мені довелося спертися об спинку, так що я мимоволі схилився над її наготою, ледь прикритою найтоншим батистом і мереживами. На мене війнуло запашним теплом. Злегка ображений (не можу не зізнатися в цьому) її наполегливим підкреслюванням мого низького становища — навіщо то їй потрібно й чого вона цим хотіла домогтися? — я мовчки зігнувся ще нижче й притиснув свої губи до її уст, а вона відповіла мені ще проникливішим поцілунком, ніж той, передвечірній. Чи варто говорити, що я відповів на нього. Знявши мою руку з опори, вона засунула її за виріз своєї сорочки, під груди, вони припали мені якраз по руці, й взялася водити нею так, що болісно повстало, — й від неї це не сховалося, — моє чоловіче єство. Розчулена, вона співчутливо й радісно протуркотіла:

- О, мила юносте, наскільки ж ти краща того тіла, якому випало щастя розпалити тебе!

Й обома руками з неймовірною швидкістю взялася розстібати гачки і ґудзики на моїй куртці.

- Геть, геть, навіщо це, й це теж, — злітали з її губ квапливі слова. — Знімай, скидай, скидай, я хочу тебе бачити, хочу бачити бога! Та не барися ж! Comment, а ce propos, quand l'heure nous appelle, n'кtesvous pas encore pret pour la chapelle? Deshabillezvous vite! Je compte les instants! La parure de noce![63] Так я називаю твої божественні члени, мені не терпілося поглянути на них з першої ж хвилини. Ох, ось воно! Ох, як добре! Священні груди, плечі, яка солодка рука! Ну, знімай нарешті, все знімай… О-ля-ля, ось таку ґалантність я розумію! Йди-но до мене, мій bienaime.[64] До мене, до мене…

Ще ніколи я не зустрічав жінки, яка так володіє словом. Її слова були піснею, музикою, й вона безперервно говорила, поки я залишався з нею. Така вже в неї була манера — все вдягати у слова. У своїх обіймах вона стискала вихованця й сумлінного учня суворої Рози. Він обдаровував її щастям і чув з її уст підтвердження цьому.

- О, солоденький! О, ти, янголе кохання, породження пристрасти! А-а-а, чортеня, милий хлопчику, як ти це робиш! Мій чоловік ні на що не здатний, зовсім, зовсім ні на що! О, будь благословенний! Ти мене вбиваєш! Я не маю чим дихати від щастя, моє серце розривається, я помру від твого кохання! — Вона кусала мене в губи, в шию. — Кажи мені «ти», — раптом застогнала вона вже в останніх здригання. — Називай мене на «ти», не церемонься, принижуй мене! J'adore d'etre humiliйee! Je l'adore! Oh, je t'adore, petit esclave stupide qui me deshonore…[65]

Вона знемоглася. Я теж. Я віддав їй усе! Насолоджуючись сам, почесному розплатився з нею. Але хіба міг я не сердитися на те, що в останню мить вона бурмотіла про приниження, називала мене дурним маленьким рабом? Ми лежали, ще сплетені, ще в тісних обіймах. Але дійнятий цим «qui me deshonore», я не відповідав на її вдячні поцілунки. Притулившись ротом до мого тіла, вона ледь чутно шепотіла:

- Скажи мені «ти», хутко! Я ще не чула твого «ти». Ми тут лежимо й кохаємось, але ж ти простий слуга. Яке дивне безчестя! Мене звуть Діана. Але ти, ти повинен називати мене повією. Скажи зовсім виразно: люба моя повіє!

- Мила Діано!

- Ні, скажи «повія». Дай мені напитися, почувши від тебе це слово.

Я вивільнився з її рук. Ми лежали поруч, і наші серця ще продовжували прискорено битися. Я сказав:

- Ні, Діано, таких слів ти від мене не почуєш. І не чекай. Маю тобі зізнатися, мені дуже гірко, що ти в моєму коханні бачиш приниження…

- Не в твоєму, — вигукнула вона, притягаючи мене до себе. — У моєму! У моєму коханні до вас, нікчемні хлопці! Ох, дурнику, ти цього не розумієш.

Вона схопила мою голову й кілька разів, в якомусь любовному розпачі, вдарила нею об свою.

- Май на увазі, що я письменниця, інтелектуальна жінка, Діана Філібер. Уфле — то мій чоловік, c'est du dernier ridicule[66]; Я друкувалася під своїм дівочим прізвищем — Філібер, sous сe nom de plume.[67] Звичайно, ти ніколи не чув — та й звідки — цього імени, яке стоїть на багатьох книгах; я пишу романи, розумієш, психологічні романи, pleins d'esprit, et des volumes de vers passionnes…[68]

Так, мій бідолашний, твоя Діана жінка d'une intelligence extrкme.[69] Але інтелект… о, боже мій, — і вона ще сильні ше вдарила мою голову об свою, — ну як тобі таке збагну ти! Інтелект нудиться за антидуховним, чуттєво красивим dans sa stupidite,[70] закохується до нестями, до самозаперечення і самозречення, закохується в красу, в божественну дурість, падає на коліна перед нею, молиться на неї в хтивому пориві самозабуття й самознищення, п'яніє від щастя, коли його ображають.

- Ну, миле моє дитя, — я все-таки зважився перервати її, — за такого вже простака ти мене все ж таки не вважай, хай я не читав твоїх романів і віршів…

Вона не дала мені договорити, прийшовши у захват, для мене аж ніяк не бажаний.

- Ти назвав мене «миле моє дитя»? — Крикнула вона, бурхливо мене обіймаючи та зариваючись ротом у мою шию.

- Ах, як це добре! Ще краще, ніж «мила повіє»! Це блаженство в стократ більше, ніж те, яке ти, чарівник кохання, змусив мене пережити! Голий маленький ліфтер лежить зі мною в ліжку й називає мене «миле дитя», мене, Діану Філібер! C'est exquis… зa me transporte! Armand, cheri[71], я не хотіла тебе засмутити. Не хотіла сказати, що ти особливо дурний. Краса завжди дурна, тому що вона просто буття, тобто те, що потребує вивищення через інтелект. Дай мені подивитися на тебе, на тебе всього, господи, який же ти вродливий! Груди, солодкої ніжної й чистої суворости! Дивовижні руки! Ребра які чарівні! Запалі стегна, і ох, ох, ноги, як у Гермеса…

- Ну, що це ти балакаєш, Діано. Як раз навпаки, мене твоя краса…

- Дурниці! Це ви собі втовкмачили. Ми, жінки, повинні бути щасливі, що вам так подобається наш набір округлостей. Божественна принадність, перлина творіння, еталон краси — це ви, молоді, зовсім юні чоловіки, що мають ноги, як у Гермеса. А знаєш ти, хто такий