Сповідь афериста Фелікса Круля - Томас Манн
Розділ дев’ятий
Справді, що може бути легше за працю ліфтера. Тут і вчитися майже не треба, а оскільки я дуже подобався собі в новій лівреї, і не тільки собі, а, судячи з деяких поглядів, і моїм великосвітським клієнтам, ще й, окрім усього, відчував приплив бадьорости від життя з новим ім'ям, то спочатку я щиро радів своїй роботі. Проте ця служба, сама по собі дріб'язкова, якщо виконувати її з короткими перервами від семи ранку майже до опівночі, неабияк виснажує, і після такого дня людина залазить на горішнє ліжко надломленою морально й фізично. Шістнадцять годин поспіль, за винятком тих скупо відміряних хвилин, коли персонал готелю снідає, обідає й вечеряє, до речі, досить кепсько, в тісному приміщенні між залою ресторану й кухнею; до слова, малюк Боб, на жаль, мав цілковиту рацію — їжа, яку нам давали, налаштовувала на буркотливий лад і складалася з усіляких неапетитно приготованих залишків — мені особисто ці сумнівні раґу й фрикасе, до яких подавалося трохи кислого petit vin du pays[52], видавалися небезпечними для здоров’я; і треба сказати, що більш безрадісно мені доводилося харчуватися лише у в'язниці. Отже, проводячи шістнадцять годин на ногах, у просякнутій парфумами тісній кабіні, крутячи ручку, раз по раз позираючи на дошку, на якій за дзвінком вискакували номери поверхів, запускаючи й випускаючи пасажирів, щохвилини зупиняючи машину при підйомі й при спуску, я лише дивувався безглуздому нетерпінню гостей, які безперервно стукотіли з вестибюля, не розуміючи, що я не можу за мить злетіти до них з четвертого поверху, якщо на кожному майданчику мені доводиться виходити, щоб з чемним поклоном і люб'язною усмішкою впустити пасажирів, що квапились униз.
Я часто усміхався, говорив: «M'sieur et dame» та «Watch your step»,[53] що було вже зовсім безглуздо, оскільки до кінця першого ж дня я навчився зупиняти ліфт точно на рівні майданчика або, принаймні, миттєво його вирівнювати. Літніх дам я чемно підтримував під лікоть, немов вихід з ліфта був казна-якою важкою справою, й нерідко одержував як винагороду ледь збентежений, а іноді й меланхолійно-кокетливий погляд, яким відцвіле життя заохочує чемну молодість. Інші, навпаки, придушували в собі почуття мимовільного захоплення або навіть не придушували, оскільки їхні серця давно зачерствіли й, окрім класової зарозумілости, в них ні для чого не залишалося місця. Часом я надавав ті самі послуги молодим жінкам; вони злегка червоніли й бурмотіли подяку за увагу, що трохи урізноманітнювало мою монотонну роботу. Але думав я лише про одну, й побіжне загравання з іншими було тільки репетицією жаданої зустрічі з нею. Я чекав ту, яка жила зримо в моїх думках, а в своїх носила мій незримий образ; я кажу про власницю скриньки, дарувальницю черевиків, парасольки-ціпочка й вихідного костюма, ту, з якою мене пов'язувала солодка таємниця. І я знав, що недовго чекатиму на неї, якщо тільки вона раптово не виїхала з готелю.
І справді, наступного дня під вечір, годині о п'ятій, коли Есташ зі своєю підйомною машиною теж був унизу, вона з'явилася у вестибюлі, з вуаллю поверх капелюшка, така, якою я вже одного разу її бачив. Ми обидва, мій непоказний колега і я, стояли перед розкритими дверима своїх ліфтів; біля нас вона уповільнила крок і, побачивши мене, широко розплющила очі, навіть трохи похитнулася, не знаючи, який ліфт їй вибрати. Її, безперечно, потягло до мого, але оскільки Есташ уже відступив від дверей і зробив жест запрошення, то вона, напевне подумавши, що тепер його черга везти пасажирів, увійшла до кабіни, ще раз широко розплющивши очі, зиркнула на мене через плече й поїхала вгору. Того разу більше нічого не трапилося, окрім того, що при новій зустрічі внизу з Есташем я дізнався від нього її ім'я — мадам Уфле зі Страсбурґа.
«Impudemment riche, tu sais»,[54] — додав Есташ. На що я холодно відповів: «Tant mieux pour elle».[55]
Наступного дня, в той самий час, коли двох інших ліфтів на місці не було й лише я ще стояв, чекаючи на пасажирів, вона знову з’явилася у вестибюлі, цього разу в короткому норковому манто й у береті з того самого прекрасного хутра; вона, напевне, їздила по крамницях, бо в руках мала кілька невеликих елеґантного виду пакетів, а якусь коробку притискала до себе ліктем. Побачивши мене, вона задоволено кивнула, усмішкою відповіла на мій вигук: «Мадам!», що супроводжувався чемним поклоном, який скорше скидався на запрошення до танцю, зробила крок і опинилася разом зі мною в яскраво освітленій кабіні, яка відразу рушила вгору. У цю мить почувся дзвінок з четвертого поверху.
- Deuxieme, n'estce pas, Madame?[56] — Спитав я, оскільки вона не дала мені жодних вказівок.
- Mais oui, deuxieme, — підтвердила вона. — Comment savezvous?[57]
- Je le sais, tout simplement.[58]
- Ага! Новий Арман, якщо не помиляюся?
- До ваших послуг, мадам.
- Ну що ж, це приємна заміна.
- Trop aimable, Madame![59]
У неї був м'який, нервово вібруючий альт. Але не встиг я про це подумати, як вона заговорила про мій голос.
- Мені хочеться похвалити вас за приємний голос. Слова консисторіального радника Шато!
- Je serais infiniment content, Madame, — відповів я, — si ma voix n'offensait pas votre oreille![60]
Згори знову подзвонили. Ми були на другому поверсі. Вона раптом додала:
- C'est en effet une oreille musicale et sensible. Du reste, l'ouie n'est pas le seul de mes sens qui est susceptible.[61]
Дивовижна жінка! Я підтримав її під лікоть, ніби їй загрожувала якась небезпека, й сказав:
- Дозвольте, мадам, звільнити вас нарешті від цього вантажу й донести його до вашої кімнати!
Із цими словами я став брати у неї з рук один пакет за іншим і, покинувши свій ліфт, пішов коридором за нею. Ми пройшли не більше двадцяти кроків. Вона відчинила двадцять третій номер ліворуч і ввійшла переді мною до спальні, звідки прочинені двері вели до вітальні. Це була розкішна спальня з паркетною підлогою, устелена перським килимом, з меблями вишневого дерева, блискучим туалетним приладдям, з широким металевим ліжком, вкритим стьобаною эдвабною ковдрою, та сірим оксамитовим шезлонґом. На цей шезлонґ та на маленький скляний столик я й поклав пакети; в цей час мадам знімала берет і розстібала манто.
- Моя камеристка не
