Сповідь афериста Фелікса Круля - Томас Манн
Я молився на неї. Вона вставала на трапеції, з силою відштовхувалася, потім відокремлювалася від неї й, пролетівши повз свого партнера до іншої трапеції, пущеної їй назустріч, хапала своїми не чоловічими й не жіночими руками її округлу поперечину, витягнувшись у струну, виконувала на ній так звану мертву петлю, що вдається лише небагатьом з повітряних гімнастів, і, набравши інерцію для зворотного польоту, знову пролітала у повітрі повз партнера, до щойно залишеної нею трапеції, ще встигнувши на льоту виконати сальто-мортале під самим куполом, хапала її, підтягувалася — при цьому м'язи відчутно напружувались на її руках — і сідлала поперечину, вітально витягнувши руку, ввесь час з тим самим незрячим поглядом.
Це було неймовірно, нездійсненно, але вона це таки робила. У тих, хто її бачив, перехоплювало подих від захвату й холодок підкочував до серця. Натовп нею захоплювався, але не вибухав бурхливими оплесками, а ніби молився за неї, — так само, як і я — у мертвій тиші, адже музика замовкала щоразу, коли ця жінка проробляла свої найнебезпечніші трюки. Те, що життя тут залежало від скрупульозно точного розрахунку, зрозуміло само собою. З точністю до найменшої частки секунди до неї мала підлетіти залишена партнером трапеція й ні на йоту не змінити положення, коли вона, після свого гігантського кидка й сальто-мортале, поверталася на неї. Якби ця поперечина не опинилася на місці, якби її дивовижні руки вхопилися за порожнечу, вона, ймовірно, полетіла б сторчма зі своєї стихії — повітря — до низинної землі, яка для неї означала смерть. При думці про цю точність, розраховану до волосинки, аж мороз пробирає по шкірі.
Та я ще раз запитую, чи було в Андромахи щось людське? Чи виявлялося воно в ній поза манежем, незалежно від професійного вміння, що межувало з надприродним? Уявити її дружиною, матір'ю — просто нісенітниця; дружина, мати чи взагалі хто-небудь з людей не висить догори головою на трапеції, не розгойдується на ній і не перекручується догори ногами аби раптово від неї відокремитися, перелетіти повітрям до партнера, який хапає її за руки, розгойдує в повітрі й після сильного поштовху відпускає, щоб вона, проробивши своє славнозвісне повітряне сальто, повернулася на іншу трапецію. Такою була її манера спілкування з чоловіком, іншої годі було уявити, бо відразу ставало ясно, що це суворе тіло віддає своєму фантастичному мистецтву ті сили, які інші віддають любові. Вона не була жінкою, але не була й чоловіком, а отже, не була людиною. Вона була суворим янголом відваги із розтуленим ротом і тремтячими ніздрями, неприступною амазонкою повітряного простору, що високо злетіла над натовпом, який принишк у німому благоговінні й уже не відчував тілесного потягу до неї.
Андромаха! Коли цей номер давно вже скінчився й інші артисти заступили її місце, вона все ще стояла в мене перед очима, і я відчував піднесений біль. Вишикувані шталмайстери й уніформісти були ніби шпалерами, й на арену з дванадцятьма вороними жеребцями виступив директор цирку Студебекер — елеґантний сивобородий пан спортивного складу у вечірньому костюмі із стрічкою Почесного леґіону в петлиці, з нагайкою та шамбар’єром[97] з інкрустованою ручкою, яким він клацав просто на диво, подарованим йому, як казали, перським шахом. Його блискучі як дзеркало лаковані туфлі заривалися в пісок арени, коли він щось нашіптував то одному, то іншому зі своїх чудових вихованців з білою вуздечкою на гордій голові, а вони під чіткі звуки музики проробляли різні па, згинали коліна, крутилися й нарешті, ставши на задні ноги, могутнім кільцем оточували свого повелителя, який у високо піднятій руці тримав батіг. Прекрасне видовище, але я думав про Андромаху. «Чудові звірі! Однак між звіром і янголом, — міркував я, — стоїть людина. Звичайно, вона ближче до звіра, це застереження зробити необхідно. І тільки та, на яку я молився, — вся цілком із плоті, але з плоті цнотливої, позалюдської — стоїть значно ближче до янголів».
Після цього номера арену обгородили ґратами й викотили клітку з левами; почуття боягузливої безпеки мало надати ще більшої гостроти видовищу, що його обіцяли натовпові. Нарешті приборкувач, мсьє Мустафа, чоловік із золотими сережками у вухах, оголений до пояса, в червоних шароварах і так само червоній фесці, увійшов через квапливо відчинені й так само квапливо зачинені за ним заґратовані двері до клітки, де на нього чекали п'ятеро хижаків, їдкий запах яких мішався із запахом стайні. Вони відсахнулися від Мустафи, але, підкоряючись наказовому окрику, знехотя й забарно піднялися на п'ять розставлених колом табуретів, огидно зморщивши носи, зафоркали й стали замахуватися на нього лапами, можливо, не без приязности, проте присмаченої люттю, бо вони знали, що зараз, наперекір своїй природі, будуть змушені стрибати через обручі й врешті навіть через палаючі кільця. Двоє з них сповнили повітря громовим ревом, від якого в лісових нетрях тремтить і тікає усе живе. Приборкувач відповів на нього пострілом у повітря з револьвера, й вони, пирхаючи, змирилися, адже знали, що їхнє природне грізне гарчання — ніщо перед отим дзвінким клацанням. Мустафа для більшої ваги закурив сиґарету, на що вони теж позирали з глибокою досадою, потім, промовивши якесь ім'я — Ахілл чи Нерон — тихим голосом, але вкрай рішуче, він зажадав, аби перший із них розпочав виставу. Одна за одною, знехотя, сплигували царствені кішки зі своїх табуретів, щоб продемонструвати публіці стрибок — туди й назад — через високо піднятий приборкувачем обруч і насамкінець, як я вже говорив, через палаюче смоляне кільце. Хай там як, а вони таки стрибали через вогонь, то їм було неважко, але образливо. Гарикаючи, поверталися леви на свої табурети, що вже саме по собі їх ображало, й як заворожені зирили на людину в червоних штанях, яка весь час легенько водила головою, щоб зустріти своїми темними очима зелений від страху й сповнений прихильної ненависти погляд кожного звіра зокрема. Він різко обертався, коли чув занепокоєння в себе за спиною, й наводив лад одним тільки наче здивованим поглядом та тихо, але твердо промовленим ім'ям.
Кожен відчував, у якому лячному й зовсім непередбачуваному товаристві перебуває там, у клітці, приборкувач, і це було саме тим відчуттям, яке лоскотало нерви й за яке платив гроші глядач, що сидів у повній безпеці потойбіч
