Чорний лабіринт. Книга друга - Василь Павлович Січевський

краї за німців. Екзекуції, розправи над вороже настроєними, збільшовиченими елементами. До того було прилучено мізерію — внески членів і симпатиків. Прилучено так, про людське око, щоб надати іншого звучання акції вилучення, щоб не гавкали про розбій і грабунки. Зносились ті мідяки на заклик проводу з вірою в те, що внески підуть на розвій організації, на поліпшення долі пригніченого окупантом дядька-сіроми, а цей несамовитий бабій Климишин пустив усе за вітром. Коли бойовики вихопили скарб з рук Зенона Марцюка, що поплівся був за Лебедем до опозиції, в касі ще було доста і грошей, і коштовностей. А зараз лишилися тільки безконечні стовпці цифр. Щоб затерти сліди, спритний Климишин повиривав картки з фінансових каталогів, а інші записи заляпав чорнилом так, що й сам дідько не зміг би збагнути — які суми, коли й на що були видані. Климишин намилився тікати за океан, а туди з голими руками не поткнешся. Отож скрині організаційного майна було спритно перетворено на валізи з посагом дружини та приватного скарбу рідного брата Климишина. І де він тієї алхімії вивчився. Стільки років був вірним драбантом, завжди під рукою. Тихий, без амбіцій, і ось маєш.

Збанкрутіння фінансової референтури стало фактом. Суд над Климишиним, якого вимагали члени Центрального проводу, погрожував широким розголосом, що дасть у руки опозиції вагомі аргументи для компрометації чолового провідника. Треба було терміново латати дірку. Бодай очі замилити тим крикунам з безпеки, що вже взялися тягти з Климишина жили. Коби не встряв у ту справу, ви-тягли б усе до останньої нитки, і з'ясувалося б, що і його писок у пір'ячку. Ні, тут вагатись ніколи. На карту поставлено життя. Оце він і є той чорний день, на який вони з Ріко поклали до банку абверівські мільйони. Саме по них він і поспішав зараз до базельського відділення «Швейцаріше банкгезельшафт».

— Сховайте зброю, — кинув бойовикам. — Зараз кордон…

Драбанти мовчки виконали наказ. Шофер притишив хід лімузина і засунув під вітрове скло довгасту картку американської перепустки. На жовтому тлі червоніли дві магічні літери «МР» — абревіатура військової поліції. Для прикордонників швейцарської сторони цього виявилось досить. Перевіряти «хорх» не наважились. Переглянули документи шофера, звірили номер машини, відкозиряли й підняли шлагбаум. Невдовзі лімузин уже котив центральною вулицею, наближаючись до банкової площі. На ратушній вежі видзвонювали куранти. Стрілки показували за чверть сьому за середньоєвропейським часом. З глибини площі накотилося сіре кам'яне громаддя банку, сяйнуло в кабіну матовим світлом ліхтарів, що велетенськими кулями звисали обабіч високих, закутих у мідь дверей. До закриття лишалося менше як чверть години.

— Блокуйте вхід, і коли що… — він блиснув оком на того, що сидів попереду. — Бовкун, виходь і стань коло машини. А ви вдвох, як розійдетесь, то далі ліхтарів не потикайтесь. Пильнуйте лиш, щоб хто з наших любих знайомців тут не об'явився.

Драбанти повискакували з машини і зайняли позицію, як було наказано. Вони мали ще краківський вишкіл і добре знали свою роботу. Шофер і той дістав з кишені парабелум, поклав його на коліно і прикрив капелюхом. Перехожих перед банком було обмаль. Якийсь пан пройшов повз машину; стареньке подружжя, підтримуючи одне одного, зійшло сходами; струнке дівча вибігло з дверей і кинулось до скверу, де на неї чекав кавалер.

Степан Бандера поглянув на годинник. Лишалось дванадцять хвилин. Ще раз визирнув у всі вікна, похапцем перехрестився і боком вислизнув з «хорха». Помчав сходами через два на третій і в одну мить зник за дверима банку.

Зала була високою. Масивні мармурові опори підтримували скляну, оздоблену кольоровими вітражами стелю. З неї звисали чотири кришталеві люстри, що виливали з численних світильників потоки, як йому здалося, надто яскравого світла. Першої миті воно засліпило йому очі. Почувався так, ніби з морської безодні, де панувала напівтемрява, його раптом викинуло на сонячний берег. Боявся, що всі відвідувачі й клерки банку вже підозріливо дивляться на нього. Однак до запізнілого клієнта нікому не було діла. Кожен з тих, що були зараз у залі, поспішав завершити свої справи до закриття. Давня звичка конспіратора все ж примусила його стати за колону й роздивитись навколо. Відвідувачів у залі було небагато, здебільшого ті, кого в Німеччині величають «міттельштам» — респектабельні обивателі.

Пересвідчившись, що йому нічого не загрожує, потроху заспокоївся і попрямував до знайомого віконечка. Нахилившись, просунув у нього свого хрящуватого носа, притишено вимовив номер рахунку. Незворушне лице клерка на мить застигло в задумі.

— Пробачте, я рідко помиляюсь, однак… Здається, тижнів три тому я мав приємність… Айн момент, зараз перевіримо. Сподіваюсь, пан не гніватиметься, якщо цього разу мене таки зрадила пам'ять…

Він був втіленням ввічливості, цей старий шкарбан з брунатним, поораним зморшками лицем. Клерк натиснув якісь кнопки маніпулятора, і з стіни вискочила потрібна скринька. Довгі пальці, немов по клавішах, пробігли по корінцях і враз висмикнули цупку картонну картку. Переконавшись, що знайшов саме те, що шукав, клерк повернувся до столу. На його обличчі блукала вдоволена посмішка.

— От бачите, пам'ять мене не зраджує, а це в моєму віці дуже важливо. — Старий опустився на стілець і з достоїнством вів далі: — Сподіваюсь, панові відомо, що цим рахунком можуть з однаковими правами користуватися двоє?

— Відомо…

— Тоді… — він пожував губами. — Мій обов'язок повідомити вас, що названий вами рахунок закрито.

— Чому?!

— Тому, що ваш компаньйон три тижні тому зняв з нього все…

В залі пролунав різкий дзвоник. Старий заметушився, поглянув на годинник. З тою ж запобігливо-ввічливою посмішкою зачинив перед носом відвідувача забрані гратами дверцята.

— Пробачте, за п'ять хвилин банк буде зачинено…

Бандера стояв, ніби у воду опущений. «Забрав! Все до останнього… Ріко Ярий забрав гроші!» Холодний їжак покотився спиною. Спересердя так хряснув кулаком у дубову панель, аж загуло. Клерк нахилився до віконечка, запитав крізь грати:

— Пан має якісь претензії до банку?

— Ні… — видихнув. Від люті лице йому пожовкло ще більше й зараз скидалося на воскову маску мерця. «Ріко забрав гроші! Забрав таємно,