Чорний лабіринт. Книга друга - Василь Павлович Січевський

Отак роздумуючи, він зайшов поїсти в бістро і там віч-у-віч зустрівся з Усачем, чи, як його ще в Мюнхені називали, Павелком. Мабуть, той ішов за ним назирці від самого посольства, бо зразу повів мову про повернення додому. Сказав, що й сам хоче повернутися, та все не наважується піти й написати заяву. Хоч і не тяжкі гріхи, а все-таки гирями на ногах висять. І такою щирою була його мова, таким дружнім співчуттям світилися його очі, що важко було не повірити.

— Ну, що вони там, у посольстві, не дуже присікуються?

— Та ні… А ти сам піди, то знатимеш.

— Думаєш, я не був? Був… Але як почали…

— Про що ж вони тебе питали? — поцікавився Андрій, аби перевірити, чи правду каже його несподіваний «друзяка».

— Та про все… І де був, і що робив… Я все чесно розповів. Одне, правда, побоявся сказати: про свою приналежність до Спілки української молоді. Тепер одна надія — може, не довідаються, якось проскочить… Бо хто там у моєму селі знав про підпілля, все трималося в таємниці… Скажу тобі більше, я й заяву написав… А от ходжу навколо і боюся зайти. Може, вони вже й відповідь на мене мають…

Того вечора вони засиділися з Павелком мало не де півночі. Павелко все розпитував про іноземний легіон, про операцію, просив показати кулю-амулет. Андрій не крився, розказував, як було, тільки про Дайна і його підлу роль змовчав. Була в мові Павелка якась нещирість, і саме вона насторожувала. Андрій пам'ятав його поведінку в таборі, коли той тулився до бандерівців, а на зборах та мітингах усе підгавкував; пам'ятав, що дружив він тоді із Шпинем і, коли той став верховодити в поліції табору, крутився серед його шісток. Не дуже вірилося, щоб отакий Павелко та подав заяву на повернення, але чого не буває з людьми в цьому світі. А може, й справді хоче додому, може, набридло в попихачах ходити та по-собачому заглядати в очі всім отим провідникам та зверхникам.

Ночувати вони пішли до Павелка. Вранці він познайомив його з механіком Хроневичем (якого тут звали Хронем), а вже той порекомендував Андрія сторожем до авторемонтної майстерні. Зовні це виглядало як дружня допомога старих табірників. Павелко ще сказав, що Хронь не знає про його заяву до посольства, а тому й про Андрієву він йому нічого не говорив. Та Хронь і не цікавився. Послухав, похмуро покивав головою і, лише коли мова зайшла про іноземний легіон, підвів на Андрія пильні очі.

— Це добре… — сказав пропитим, надтріснутим голосом. — Чоловік мадам Симони теж десь нібито там.

— Він в Алжірі, — уточнив Павелко.

— Один біс, — махнув рукою Хронь. — Ходімо, спробую умовити.

Мадам зміряла Андрія таким поглядом, ніби купувала на ярмарку коня, мало в зуби не заглядала.

— Після операції? — перепитала з сумнівом. — А чи має він сили?

— Сторожувати — не молотом махати, — відказав Хронь.

— Не кажи… Сторож має бути надійний… Адже охороняє не лише майстерні, а й мене! — В її очах заграли лукаві бісики.

— Та хто ж тобі що каже, — опустив голову Хронь. — А хлопця треба взяти. Куди йому тепер? Під монастир з простягнутою рукою?

Симона глипнула на свого механіка з-під лоба, і губи в неї стулились у тонку пряму лінію.

— Завжди ти, Мішелю, зі своїми протеже! Думаєш, у мене тут… Ну гаразд! Це востаннє! Йдіть!

Вони вийшли з контори, і Хронь, підморгнувши Андрієві, повів його до прохідної, де сидів старий Альбер. Цей дідуган відав усім хазяйством, автосервісом, постачанням і реалізацією, клієнтами й рекламою. Словом, директор-адміністратор.

— Цей механічний контролер важить без малого півтора пуди. Його треба носити цілу ніч не присідаючи… Бачите стрілку? За час вашого чергування вона має двічі обійти по колу, для цього вам треба шістнадцять разів обійти всю територію і в позначених на схемі місцях оцим штуцером повернути…

— У годиннику? — спитав Андрій.

— Ні, мосьє, у гнізді, яке вмонтовано в стіну. Звідти контролер отримає імпульс електричного струму і стрілка перебіжить до наступної цифри. На ранок, коли ви здаватимете мені чергування, я розкрию контролер і дістану оцю картку, на якій буде відмічено ваш маршрут, а отже, і вашу сумлінність у роботі. Вам усе зрозуміло? До речі, як накажете вас звати?

— Андрій…

— О, зовсім французьке ім'я… Мого сина теж звали Анрі… — Старий скрушно похитав головою. Гіркий клубок підкотився йому до горла. Скільки вже довелося йому бачити цих нещасних слов'янських хлопців. Хронь з Павелком перетворили майстерню мадам Ляпуль на пересильний пункт. Та й сама Симона не від того, щоб зірвати добрий куш, адже кожен кандидат до американської розвідшколи, який потрапляє в павутину хитромудрого Павелка, приносить їй немалі гроші. Старий Альбер намагався не перейматися співчуттям до тих невдах, але цей Анрі…

— Відпочивайте, Анрі… Вам заступати о десятій вечора. Ну, як вам наш контролер? Американська новинка! Ідіть поспіть трохи, бо ця штука не дасть вам не те що поспати, а навіть присісти.

Так воно й було. Перший час він ледве встигав оббігати два поверхи слідом за німецькою вівчаркою, а коли після зміни приходив на свою мансарду, падав на постіль мертвий. Через тиждень-другий почав потроху звикати. Чергування вже не так виснажувало.

… Стрілка на годиннику над прохідною показувала рівно десяту, і Андрій, загасивши сигарету, підвівся. Альбер сидів у прохідній і щось писав. Кинувши байдужий погляд на Андрія, він сказав:

— Сьогодні десь опівночі має заїхати «роллс-ройс», той, що кілька днів стояв на третьому підйомнику. Його на якийсь час випросив у мадам механік. Ключ у нього є… Ти простеж, щоб машина стояла на місці й ніхто не вештався тут серед ночі. Зрозумів?

— Так, мосьє, Альбер… Усе буде, як годиться, не турбуйтесь, — відповів Андрій