Чорний лабіринт. Книга друга - Василь Павлович Січевський

— Ото знову завив, як пес на місяць!

— Та коби я знав, що Лебедь перед тобою криється, то сам би прийшов і все, як на сповіді… Не думав, що Микола Лебедь такий паскудник. Я йому все, а він тобі нічого. Весь час був такий вірний поплентач і на тобі, скурвився чоловік. Ну, коли так, то, певне, тобі варто знати, що… — старий затнувся. «Сказати чи не сказати?» — крутилося в голові. Він знав про Лебедя і його угевеерівців такс, що повідай він зараз про те Бандері, хтозна, чи не розрядить той свого парабелума йому в груди. Лебедь, Гриньох, Дарка Ребет та інші втаємничені члени ради опозиціонерів виношували плани повного повалення Бандери і його проводу. В колах опозиції, куди вхожий був і Карпо Кислицький (про що чоловий, певне, ще не знав), визрівала ідея мандата, який дав би повноваження представляти так звану воюючу Україну. Власне, текст мандата вже був готовий, шукали тільки такого впливового чоловіка, який згодився б піти до краю, розшукати там десь у схронах Василя Кука, умовити його підписати й передати бодай по радіо до Мюнхена. Однак діло стояло. Не вистачало дрібниці: по-перше, не було воюючої України, по-друге, не знаходилось і такого сміливця. У кожного, хто накивав п'ятами з України, були ще досить яскравими спогади про шалений вал, що котився зі Сходу і гнав їх аж до Берліна. Говорити про все те Бандері Кислицький не наважився. Вирішив одбутися меншим.

— Е-е… Так от я й кажу, що той підступник доручив мені добути з підвалів замку Торнау матриці доларів…

— Що?!

— Я кажу, Степцю… доручив мені добути матриці доларів.

— Та-ак… — Бандера збив на потилицю капелюха, ступив крок до старого й схопив його за барки. — Кажеш, цікавиться матрицями доларів? А навіщо вони йому?

— Їй-богу, не знаю… Не казав… Я й сам був запитав, так він одне лише кинув — знадобляться…

— Знадобляться!.. Ох, ще й як знадобляться… — В глибоких колодязях зіниць провідника затанцювали червоні чортики. Так принаймні здалося тієї миті Кислицькому. Він уже відчув, що хмару проносить стороною і блискавки шугають повз. зього. Похвалив себе за те, що не роздягся зі страху до спіднього. Адже був на грані того. Та ні, з цим параноїком треба завжди мати про запас масну кістку. Ще прийде час, поговоримо і про угевеерівський мандат, бо, з усього видно, Лебедь намагатиметься здійснити свій задум. Він уміє надавати дурницям вагомості і змісту бодай в очах своїх поплічників. А цей божевільний, в руках якого зараз моє життя, вже не має звідки брати інформацію. Політична розвідка його відкинула. Невже не годен додуматись — є військова, там не гребують і такими, як він. Не може того бути, щоб він не протоптав туди стежки. Ой, треба бути обережним. Не дозволяти собі кепкувати з того, хто в одну мить може відправити тебе на той світ і не здригнеться. Рано ще списувати Степана з рахунку… Боже правий, за які гріхи ти жбурнув мене у цей вертеп на старості літ?

Згадка про матриці фальшивих доларів невпізнанно змінила Бандеру. Хоч він і намагався приховати збудження, проте було видно — воно розпирає його. В сірих очах потепліло, там шугали вже не блискавки, а якісь спалахи сподівань, надій, втаємничених думок. Мертві воскові щоки набрали живого кольору. Він повеселішав і вже не дивився на свого «співбесідника» чортом, як донедавна. Кислицький осмілів.

— То як мені бути з тими матрицями? Добувати їх для Лебедя чи ні?

— Добувай, добувай…

Чоловий узяв Кислицького під руку і, як доброго знайомого, повів на дорогу. Про матриці більше не розпитував, подав знак драбантам.

— Добре, що ми з тобою здибалися… Ти не тримай зла, так воно склалося, хай йому трясця… Ти ось що: про нашу зустріч нікому ні слова. Зрозумів?

— А як спитають?

— Хто б не спитав, кажи: напали грабіжники. Хотіли забрати гроші. Кряква кинувся тікати і спіймав кулю, а ти, як усі, ліг на сходи. З поліцією зустрічатися не захотів. До Мюнхена дістався залізницею. Я тебе в Ульмі висаджу.

— Краще в Аусбурзі. Звідти прямий, без пересадки…

— Гаразд… І останнє. Сам до мене не поривайся, треба буде, покличу. Ти під шкуру до Лебедя глибше залазь. Можеш мене поливати, як потреба стане. Не ображусь, аби визнав, що вони там проти мене замишляють.

Підкотив «хорх». Бандера сам прочинив дверцята і запросив старого першим сідати до кабіни. Водій перезирнувся з Бовкуном. Метаморфоза, яка сталася з їхнім шефом за ці кілька хвилин, не могла не розбудити цікавості.

— Рушай…

Це було єдине слово, що його промовив Бандера впродовж усієї подальшої дороги. У Фрайбурзі проскочили мережаним мостом над Рейном і десь за годину-другу вже спускалися від перевалу в долину Дунаю. Далі, до самого Ульма, річка плигала з каменя на камінь, нуртувала під скелями, зривалася з високих порогів пінявими, голосистими водоспадами. Дорога місцями бігла поряд з її бурхливим потоком, і тоді у відкрите вікно лімузина вривалось вологе повітря, несучи пахощі альпійських луків. Коли ж пірнали в темні, пробиті в суцільному граніті тунелі, в машині пахло сіркою, неначе пекло було десь зовсім поряд. Біблейське пекло не лякало. В ньому було лиш сім кіл, а кожен з них пройшов уже значно більше.

Бандера сидів, схрестивши руки, дивився вперед на дорогу, і голова йому йшла обертом. Здається, доля давала непогану можливість скрутити в'язи опозиції. «Матриці, матриці… Лебедь тягне до них руки? Най тягне, най робить, що замислив. Треба лиш своїх людей йому для тої справи в помічники дати, а в усьому іншому — то ставка без програшу. Матиме Лебедь фальшиві долари, то поки не викриють, будемо користувати, а злапають, то все на його дурну голову впаде. Виставимо як злостивого фальшувальника, перед усім світом виставимо. Тоді всі оті Лопатинські, Ребети,