Перстень Борджія - Володимир Нефф
— Бак! — удруге здивувався султан. — Голова в тебе працює жваво і не менш жваво служить тобі язик, що в становищі, коли інші бліднуть, падають долілиць і благають про помилування, справді гідне подиву. Гаразд, якщо ти не німий раб, якому я дав ім’я Абдулла, не слід дивуватись і з того, що ти вмієш говорити вишукано й граматично правильно, хоч і з чужим акцентом, і в цьому справді нема ні шахрайства, ні фальші. Але зараз я хочу відверто й без вивертів почути, де Абдулла і хто ти такий.
І тоді Петр, пам’ятаючи формулу Макіавеллі, що, коли володар припустився помилки, необхідно пробудити в ньому переконання, що ця його помилка зовсім не була помилкою, навпаки, давно задуманою й запланованою хитрістю, відповів так:
— Німого прокаженого раба Абдулли немає ніде, бо його ніколи й не було, що Пан Двох Святих Міст знав від самого початку, лише вдаючи, що він не знає, бо цього вимагали його мудрі й справедливі заміри. Коли на базарі чи на ринку виступає комедіант або блазень, натягнувши на голову машкару ведмедя, і, змінений цією машкарою до невпізнання, розважає своїми витівками, люд бавиться, сміється і вигукує: «Гей, ведмедю!» або «Ще раз, ведмедю!». Так вигукують, хвалять і заохочують до нових і нових стрибків і танців когось неіснуючого, бо насправді ведмедя немає, а є лише людина та її машкара; коли ж після вистави комедіант скине машкару і хтось запитає: «Де ведмідь?», йому можна правдиво й слушно відповісти: «Ведмедя немає ніде, бо його не було ніколи». Отак і я, коли володар запитав, де німий Абдулла, правдиво і слушно відповідаю: його немає, бо його ніколи не було. Цим я, звичайно, зовсім не хочу сказати, що мій одяг чистильника каналів і стоків разом із шкаралупою нечистот і бруду на моєму обличчі не був нічим іншим ніж машкарою, в якій я наважився піти назустріч замірам вашої величності, бо про ці заміри я нічого не знав і збагнув їх лише згодом, як казали давні римляни, постфактум. Точніше кажучи, якщо це й була машкара, то машкара з біса важка й неприємна, вона виникала й утворювалася протягом трьох років, і я при цьому зазнав таких страждань, що не зміг би їх витримати, аби мене не підтримували мій власний задум і моє власне бажання стати найогиднішим з огидних.
— Бак! — утретє здивувався султан. — Звідки ж цей божевільний задум і бажання стати найогиднішим з огидних?
— Я так вирішив, щасливий і мудрий королю, — відповів Петр. — Від раннього дитинства я був зарозумілим і себелюбним, як справедливо докоряв мені чоловік вельми милий моєму серцю, та який, на жаль, вже давно став соколом (у цьому місці Петр, щоб сподобатися султанові, ужив гарного прадавнього звороту, який у турецькій мові зберігся ще з доісламських часів, коли вірили, що душа померлого обертається в птаха). Цей мудрий і досвідчений чоловік, о вінець князів, добре знав, що каже, коли згадував про машкару, яку я залюбки натягую на себе, щоб приховати свою посередність. Ну, а цього разу була огидна машкара підземного щура, якою я закрив свої риси, штучний і скороминущий випадок, після якого зникла моя справжня постать людини цивілізованої і цілком охайної. Це трапилося після падіння острова Монте К’яра, на якому я жив, перш ніж став рабом вашої величності; коли я, не знаючи, як інакше виділитися, вдячно й охоче пішов працювати чистильником стоків. Не маючи можливості стати першим із перших, я хотів стати останнім з останніх і цим знову ж таки виділитися з–поміж стражденних і осоружних. Тож тепер я можу сміливо сказати і правдиво заявити, що, коли мене відлучили від моїх щурів і скорпіонів, мені зовсім не стало краще, бо я став тим, чим бути не хочу, — посереднім створінням, від якого нікому не гаряче й не холодно.
— Не журись, дивний юначе, — сказав султан, — ще трошки і тебе знову підвищать — на вершечок палі, яку тобі устромлять поміж стегна, і зроблять це заслужено, бо твоя мова — ніщо інше, як суміш підступності, брехні та словесного штукарства. Але перш ніж до цього дійде, хочу, щоб ти мені сказав, якими буцімто були ті твої наміри й задуми, про які ти кілька разів згадував, ніби на них добре розумієшся.
Петр звів очі, вдаючи подив.
— Пан Двох Святих Міст питає свого найнижчого раба, якого вже майже настромили на палю чи повісили на гострий гак, про свої власні наміри й задуми? О, це було б найдивовижніше з усього дивовижного, аби не пояснювалося тим, що Пан хоче пересвідчитися, чи вірно зрозумів його раб. Отож запевняю Пана, що я справді правильно зрозумів його: Пан у своєму милосерді зовсім не мав на думці карати за нестримний язичок одне чорняве дівча, ім’я якого нагадує глибоку й довгу ніч, страшним зв’язком з огидною і прокаженою потворою, а лише налякати і вразити його за те, що воно не хоче покинути свого татуся й піти до Пайового гарему, віддавши те дівча заміж за чистого й здорового чоловіка низького роду, точіше кажучи, за раба. Природно, дівча про це не відало. Такого подвійного покарання за його язикатість і нерозважність, вважав Пан, вистачить, бо ж воно справді ще надто молоде й дурне, щоб йому, наймудрішому з мудрих і найсправедливішому із справедливих, можна було поважно гніватись на нього. Тому Пан вибирав з–поміж своїх рабів так старанно і довго, відкидаючи одного за одним тих, які й справді були огидні, чи хворі, чи немічні, чи скривджені в чомусь іншому, доки не натрапив на мене, і побачивши машкару, що прикривала мою простоту і посередність, вказав на мене пальцем і сказав: «Це він».
— Ну, в тому, що ти кажеш, можливо, є трохи правди, і не виключено, що так чи подібно я міркував, — мовив султан, перебираючи свою чорну бороду. — Але тебе таки слід було б настромити на палю, бо так читати мої потаємні думки, ніби ти сидиш у мене в голові, дивишся моїми очима і слухаєш моїми вухами, це вже нахабство нечуване і недозволене. Звідки ти все це знаєш?
Цієї миті Гамді–ефенді, який сердився сам на себе, що не може втрутитися в
