Перстень Борджія - Володимир Нефф

Гамді–ефенді не зміг упізнати молодого богатиря.

— Хто ти, чужинцю? — запитав він.

Назвав його чужинцем, бо ті два слова, вимовлені молодим чоловіком «я тут», були сказані, як згадувалося, хоча й добре поставленим голосом, але з ледь помітною чужоземною вимовою.

Чужинець усміхнувся, сяйнувши разком чудових білих зубів.

— Гадаю, я сказав достатньо, аби не виникало сумніву, що я той, кому султан дав ім’я Абдулла, раб Божий.

Чи тепер раз і назавжди, попри найгірші сподівання, усе гаразд? Чи справді останньої миті відбувся остаточний поворот на краще, ба навіть на найкраще?

На перший погляд, це було справді так. «Я тут», — сказав він і був прекрасний, як молодий бог, так що Лейлине серце, замість розірватися від жалю й жаху, запалало до нього раптовою любов’ю. «Я тут», — сказав він, і тієї ж миті могла б упасти завіса на знак того, що пригода закінчилася щасливо: мстивий султан упіймав облизни, з пекельної потвори вилупився ангел, з німого раба чоловік з добре поставленим голосом освіченої людини, отож Лей–лин малайський кинджал знову став тим, чим був і досі, себто прикрасою. Та й після уявного падіння завіси, після кульмінації великої сцени, все продовжувалось чудово, бо в наступні дні і ночі Абдулла, раб Божий, він же Петр Кукань із Кукані — ви, звісно, вже впізнали його — не лише чудово зарекомендував себе як коханок і чоловік Лейли, але й як помічник тестя.

Освіченість його була всебічною і глибокою — він оволодів, хоч і з легким акцентом, не лише турецькою мовою, але й мовами арабів і персів, умів писати всіма їхніми письменами, тому, граючися, склав, на незмірну втіху історикові, чудовим письмом, так званим куфічним, коротке резюме дванадцятитомної праці арабського історика Ібн аль–Атіра «Каміл фі т–та ріх», себто «Дозершеність в історії», прочитати яку Гамді–ефенді ніяк не міг, бо праця була вельми тяжкою й вельми нудною, тимчасом як його зять розлущив її, граючись і з задоволенням, наче це були захоплюючі казки «Тисячі й однієї ночі». Крім того, він допомагав Гамді класифікувати, розбирати й переписувати сучасні документи й матеріали, у вільні хвилини вчив його Ціцеронової латини та фехтування рапірою. Гамді, який умів лише сяк–так відмахуватися кривою турецькою шаблею, був у захопленні від його всебічної досконалості. Він би з задоволенням довідався про Петрове минуле перед турецьким полоном, але той у цій справі продовжував вдавати німого, тож тактовний Гамді–ефенді не наполягав.

Лейлине щастя біля таємничого, піднятого з глибин чужинця порушувалося лише певною різницею в їхніх поглядах. Він чудово знав Коран, але висловлювався про нього без належної поваги, гірше того, не молився і завжди влаштовував так, щоб крик муедзина не застав його на людях, поза стінами дому. А коли вона якось запитала його про те, що цікавило її всі чотирнадцять років життя, чи правда, що у жінки немає душі, то отримала таку жахливу відповідь:

— Якщо ти маєш на думці той життєвий принцип, який дає нам можливість мислити головою, спричиняє биття серця, змушує нутрощі вимагати поживи, то жінка має душу, як і чоловік і як усе живе. Якщо ж тобі йдеться про щось безсмертне, що переживе наш тілесний кінець, то душі не має ніхто, ні жінка, ні чоловік.

— Аллахім! — злякано скрикнула вона і вже збиралася поставити питання: — «Чи ти взагалі мусульманин? Чи не християнин?» — Але стрималась, наперед боячись його відповіді, і лише запитала:

— А християни вірять у безсмертя душі?

— Так, вірять, — відповів він.

— А чому ти не обрізаний? — питала вона далі.

— Чому б це я мав бути обрізаним? — відповів він питанням на питання. — Тому, що у прадавні часи патріарх Авраам добровільно обрізався за свої гомосексуальні стосунки з молодим рабом?

Вона заплакала.

— Чому ти такий дивний, чому не такий, як усі інші!

— Ну, що ж, не такий і не можу бути таким, — відказав він. — Я чужинець у чужій країні і більшість часу провів у підземеллі серед стоног і скорпіонів, а там, де я народився і жив, усе інакше — все там інакше, починаючи, наприклад, з тебе, моя мила й мала, мовби зіткана з тепла й ніжності, одночасно дитяти й жінки, початку життя і його джерела. І ця бінарність будить у мені також подвійне почуття: розчулення і жагу. Я здаюся тобі дивним і інакшим, ніж ті, інші, і ти від цього страждаєш, але скажи–но, чи тобі це до певної міри не приємне? Що я, наприклад, на відміну від твоїх земляків–чоловіків не вимагаю від своєї дружини, аби вона плазувала переді мною, мила мені ноги й називала своїм паном?

— О, з яким задоволенням я плазувала б перед тобою, мила тобі ноги й називала своїм паном, щоб лише це було назавжди.

«Щоб лише це було назавжди» — цими словами Лейла осягнула своєю розумною дитячою голівкою, про що йдеться, і вцілила в саму десятку. «Щоб лише це було назавжди» означало: вона чудово відчувала, те що з нею трапилося і що з нею діялося далі, не може бути назавжди. Важко було собі уявити, що юний авантурник, минуле якого перед тим, як він потрапив у пітьму каналів і стоків, було, без сумніву, таким темним, що про нього він волів згадувати лише в загальних рисах, витримав би до скону переписувати дотепні резюме спеціальних книг і вчити підстаркуватого історика Ціцеронової латини й фехтування рапірою та ділити подружнє ложе з його гарненькою, але не обізнаною зі світом, вихованою як теплична рослина, а через це глупенькою донечкою. Достатньо було глянути на шрами, якими позначило його життя, на проміжок між його пальцями, де бракувало безіменного, на плечі, покарбовані тонкими синявими рубцями від ударів батога, яких він колись зазнав, щоб стало зрозуміло — це