Перстень Борджія - Володимир Нефф

До цих обставин долучалося ще й тривожне питання: а що падишах? Важко навіть уявити, щоб володар ніколи не довідався, що його справжня й суворо задумана помста не досягла мети і що Лейла за своє блюзнірське нахабство отримала замість кари шлюб з чоловіком високого рівня, якому до досконалості бракувало хіба що маленької родимки на лівій щоці. Що буде, що станеться, коли він про все дізнається? Як поведеться султан, зрозумівши, що дав маху?

Тим часом не діялося нічого. Історія про комічну помилку султана, щоправда, стала загальновідомою, поширилася зі швидкістю пошесті чи пожежі всім передмістям Бешикташ, а звідти перелетіла просто до сералю, отож не було придворного, який би не потішився з неї й не передав її далі, і лише Той, Для Якого Нема Титулу, Відповідного Його Гідності, пасивний герой скандалу, не знав нічого — це легко зрозуміти, адже не можна собі навіть уявити, щоб хтось із високопоставлених щасливців, які мали право з Ним розмовляти, скажімо, великий візир, чи гофмаршал, чи генерал яничарів, знайшов би в собі досить відваги й бажання звернутися до нього хоча б так:

— Моїм сумним обов’язком є звернути увагу вашої величності, що ваша величність сильно дала маху і замість мішені поцілила Аллахові до вікна, оцінюючи коня за сідлом, а потвору, за яку видано доньку Гамді, за смородом, який ширила, і за нечистю, що кишіла в її лахах! А він зовсім не потвора, він милий і гарний, має струнку поставу і так далі, й так далі.

Та нізащо. Придворні сералю настільки цінували свої голови й життя, що серед них не знайшлося жодного, який би наважився це сказати.

Але де чорт не поладнає, як каже народна мудрість, туди пошле бабу, а в цьому випадку трьох баб–сповитух, яких султан, вірний своєму слову, вислав у дім Гамді–ефенді, щоб вони професійно пересвідчилися, що подружній зв’язок Абдулли, раба Божого, з прекрасною Лейлою здійснюється як належить. Коли вони, виконавши своє завдання, повернулися до сералю і стали перед троном Найвищого, не по–баб’ячому стрункі, хіба що одна з них мала волосся біле як сніг, а друга сріблясто–сиве, зате третя була чорнява, як Лейла, що, як згадувалося, означає довгу і дуже темну ніч.

І мовила перша з них, біла:

— Дивились ми як спеціалістки, оглянули досвідченим оком і побачили, без жодних сумнівів, о Пане Найвищий: все гаразд, дочка Гамді–ефенді, хоча й віднедавна, але вже не панна.

— Всі ці слова зайві, бо досить сказати: чоловік старався з усіх сил, він молодець і виконав добрячу роботу, — сказала друга баба–сповитуха, сріблясто–сива.

— Доньці Гамді–ефенді можна побажати щастя й позаздрити, — сказала чорнява. — її чоловік — мужчина те що треба, він не лише має чоловічу силу, але й привабливий і гарний. Його ми теж оглянули, але, звичайно, не як спеціалістки, бо наша справа оглядати жінок, а не чоловіків, а просто з жіночої цікавості. Далебі, важко собі уявити чарівнішого кавалера.

Ці слова ляпасом упали на султанове обличчя, але йому вдалося опанувати собою, бо не хотілося випадати дурнем, а окрім того, він мав надію, що баба–сповитуха просто насмілилася пожартувати в його присутності, іронічно називаючи чорне білим, а біле чорним.

— Це вам удалося, баби, — сказав він, силкуючись засміятися. — Місце перед троном моєї величності — не найкраща арена для жартів, але ви, баби–сповитухи, варті визнання, ви належно дбаєте про те, щоб народження нових бійців за справу Аллаха й Магомета, який є його Пророком, проходило гладко, тому моя величність вибачає вам. А тепер поважно: ви справді бачили чоловіка юної Лейли?

— Бачили, — відповіла темноволоса, а біла і сріблясто–сива лише мовчки кивнули.

— І яким він вам видався?

— Таким, як я вже сказала, — відповіла темноволоса. — Гарним молодим чоловіком, настільки симпатичним, що неможливо, аби мої сестри були іншої думки.

Біла і сріблясто–сива, потупивши очі, знову мовчки і пригнічено кивнули.

— Здається, він вас заворожив, — глухо кинув султан. — А його проказа?

— Наскільки нам відомо з медичних книг, — відповіла темноволоса, — проказа, себто лепра, як правило, вражає спочатку обличчя. Але обличчя цього молодого чоловіка гладке, а шкіра в нього абсолютно чиста.

— Гаразд, можете йти. — закінчив султан. Баби–сповитухи вклонилися й пішли, і коли двері за ними зачинилися, султан, перемагаючи свою заляканість, загорлав на повну губу, викликаючи сторожу; коли вартові підбігли, брязкаючи й гупаючи зброєю, поводячи очима й голосно хекаючи, аби так висловити свою готовність без зволікань сповнити бажання його величності, султан гучно й люто наказав їм вирушити до домівки Гамді–ефенді, скувати ланцюгами як Гамді, так і його пронозливого так званого зятя та його доньку, заткнути їм роти кляпами і так, поганяючи їх канчуками, пригнати усіх трьох підтюпцем до сералю. Але перш ніж вартові побігли виконувати його наказ, Пан передумав і покликав їх назад: нехай заарештують лише Гамді та його зятя, а доньку нехай залишать удома, та й ланцюгами нехай не сковують, і роти не затикають. Коли ж вони вдруге збиралися йти, Пан удруге покликав їх назад, наказав іти під три чорти, бо він, Пан, передумав і вирішив інакше.

І вислав звичайного посланця, щоб той привів Гамді та його зятя ласкаво, якомога тактовніше і без скандалу.

— Писано бо: «Як же огидно виглядають люди, котрі знак Аллаха брехнею проголосили», — зауважив з цього приводу недоумкуватий султанів брат Мустафа, що як звичайно сидів невидимий і нечутний у кутку й бавився перловими чотками. — А в сурі «Корова» читаємо: «Тих, хто не вірить, піддам карі пекельній». Який же це буде паскудний кінець! Про це ж написано в сурі «Жінки»: «їхньою оселею буде пекло», і який же це паскудний кінець! Тож, виходить, не прокажені, від яких відпадає м’ясо, а ті, хто не вірить. Та, може, ще не все пропало, любий брате.

— Заткни пельку, — гарикнув султан. Гамді–ефенді та його зять, раб Абдулла, вірніше Петр

Кукань із Кукані, були заарештовані, як того