Браслет із знаком лева - Леся Холодюк

Дівча глянуло на Марту, але вона все ще сиділа незворушно, занурена у власні думки, тільки легенько пестила кучеряву голівку Омо. А як би Омо хотілося, щоб господиня знову розповіла щось цікаве. Скільки усього знає її пані!

Виявляється, живе вона у місті, де на кожному кроці зустрічаються кам’яні леви. І місто називається іменем сильного і мужнього чоловіка — Львів.

Омо вже чимало знає і про Україну, і про дивні гори Карпати, де ростуть величезні дерева сме-річ-ки, шумлять гірські потоки і не виїдає очі пісок пустелі. Дивно, що немає там пустель. Чому, не розуміє Омо.

Тяжкий стогін зірвався з вуст Марти — їй потрібно негайно рятуватися! Треба, треба! Тікати, бігти звідси геть, подалі від того, хто дозволив, щоб з її життям так вчинили.

Ледве стримувалася від бажання податись до Даві та кинути йому в обличчя те, що знає, — він сам санкціонував її траурне фото в газеті. Сам! І якщо один ворог зник з її очей, то другий — тут, поруч, — і не знати, хто з них підступніший і страшніший.

Якщо усе розставити на свої місця, то втеча з острова стає на перше місце.

Вона повинна вирватись з острова, знайти скарб, за яким полює Ероут, і зрозуміти, за які такі заслуги зроблено подарунок, коли Делкович прийшов на індонезійську землю поневолювачем? Занадто багато питань — і так мало відповіді…

… невже я сама відродилась і почала мислити не категоріями професійного репортера, а власними?

Майкл Харріс понуро брів єдиною вуличкою прибережного селища. Його вже відпустили з лікарні, тому змушений був оселитись у невеличкому готельчику, очікуючи, поки надійдуть гроші з Мельбурна. Головний лікар Хенрик Маас дозволив за свій кошт замовити розмову з Мельбурном.

Шефа, хоча Майкл на пошті назвав телефоністкам насамперед цей телефон, на місці не виявилося. Попросив з’єднати з секретаркою. Попервах ошелешив шквал радісних вигуків і виявів захоплення його мужністю. Майкл навіть слухавку тримав поодаль, — так бурхливо висловлювалися почуття. Однак кожен черговий вигук секретарки давав початок новій темі і фіксував вартість даремно витрачених за розмову грошей.

— Мені буде приємніше, коли ти усе це розповіси мені наодинці, серденько, — зупинив секретарку Майкл. — А поки що запиши адресу і позичте мені на квиток.

Тепер чекав грошового переказу. А готельчик — єдине на все селище місце, де можна було отримати теплувату воду для гоління і дякувати господареві за те, що погодився чекати на оплату. Правда, готельчик теж занадто розкішна назва для обдертої плетінки на дерев’яних палях, відкритої з усіх боків щедрими щілинами у стінах і в підлозі.

Але більше нічого путнього не можна було знайти на Ентанго — так називався цей острівець, найближчий до Суматри з південної сторони Індійського океану.

Тут жили рибалки та робітники латексових плантацій. Вони становили основну масу жителів єдиного на весь острів селища і щоранку двома вервечками тяглися урізнобіч. Одні — на берег з традиційною молитвою наповнити човни відбірним тунцем, другі — вглиб острова, де в лісах росли каучуконосні гевеї, маніок. Вони теж молилися, щоб їхні бідони, які носили на плечах, швидше наповнювалися важким і в’язким латексом.

На Ентанго була і своя радіостанція, двічі на день, зранку і увечері читалась інформація, переписана з газет, хоча іноді передавали й місцеві новини, якщо вони, звичайно, траплялися. Тому прогулянка Харріса ні в кого не викликала особливого інтересу, усі уже знали, що то йде чоловік із затонулого літака і якого лікував Хенрик Маас, — так передали по радіо.

Майкл побував на пошті, відвідав дві-три крамнички, знав, де знаходиться кнайпа і навіть камера попереднього ув’язнення.

Учора увечері він бачив, як два поліцейські тягли в кутузку п’яного як ніч малайця. У відповідності до чинних законів за таке правопорушення на нього, виявилося, чекав суд.

— У наших краях така справа ох як непроста! — біля Харріса зупинився старий чолов’яга з густо порізаним глибокими зморшками обличчям, що ріднило його з такою ж землею, — бурою, густопорепаною і висохлою.

— Я знаю, хто ти, — продовжував малаєць. — Ти Майкл Харріс із затонулого літака і тебе лікував головний Хенрик Маас.

Голос теж мав по-старечому скрипучий, здавалось, от-от посиплеться пісок, як тільки знову перемелить кілька слів.

— І що, дійсно такі суворі закони на рахунок зайвої склянки? — перепитав Майкл.

— Передусім, закон мусить бути в голові написаний: не вмієш — не пий.

— Маєте рацію, — погодився Майкл. — З ким маю честь?…

— Фатухелу, ліхтарник Ентанго.

— А хіба є ще така робота? — щиро здивувався Майкл.

— Ходімо, побачиш. Тобі й так нема що робити, гроші поки не прийшли, — і рушив вузькою вуличкою, що вела до пірса.

— А якщо ти, хлопче, відчуваєш смак до нашої судової системи, то знай: справа про те, що хтось когось бебехнув палицею, приміром, може розглядатись у різних і незалежних один від одного судах. Все залежить од того, чи був побитий або той, хто бив, місцевим, чи так, як ти — янкі, голландець, француз або ж англієць.

Спускалися вуличкою, Фатухелу ніс в руці бідон керосину. Темрява, видно, не заважала йому — за довгі роки він вивчив дорогу. Обходячи вибоїни та бухти канатів, впевнено прямував до кам’яного стовпа ліхтаря біля самої води. Відсунув запобіжне скло великої розбовтаної лампи, прикріпленої на вершечку, долив керосину, поправив гніт і почвалав далі.

— Ще п’ять залишилося…

Вітер з океану тягнувся то слабкий і рівний, то раптово переходив на різкі пориви, і тоді дрібно скреготіли вивіски над крамничками, в яких за дня торгували рибальським начинням. Лопотіли полотнища парусини над одинокими штабелями з’їджених іржею металевих бідонів.