Браслет із знаком лева - Леся Холодюк

Лицедій?

Лицедій! Це слово увірвалося таким міцним розрядом у мозок, що Марта стрепенулася: спала чи ні, чи це просто їй примарилося, написалось підсвідомо, чи прошелестіло поруч. Але це було саме те, що треба. Іншої ради немає!

Але… Марта не могла б сказати, що Даві занадто наполегливий і надокучає залицяннями. Фактично власноруч викресливши її з списку живих, заховавши тут на острові, він повинен би досі більш відверто висловити свої наміри.

Але у поглядах Даві вловлювала не просто пристрасть. Чого йому бракує? На неї Даві дивився не як на цукерку чи іграшку, це вона відчуває. А що, коли Даві прагне справжнього, великого почуття, позбавлений його через рабську догідливість своїх коханок?

Значить, лицедій?!

Лицедій!

Вона скористається цим заради своєї мети.

Після ганебного виселення Ероута стали проводити більше часу разом. Біля басейну сиділи тільки удвох, хоча на собі Марта відчувала погляди з вікон — Її пронизували стріли ненависті, убивав шепіт прокльонів знехтуваних одалісок.

— Я ніколи не пила кокосове молоко, — сказала якось Марта, бо треба було щось говорити, а у такі хвилини, коли вони залишалися на самоті, всередині відразу леденіло від страху і вона боялась, що її поганеньку гру розкусять, і тоді…

— Навіть не знаю, як до кокоса підступити.

Даві дивувався.

— Я накажу принести.

— Ні, ні, ні! Давайте знайдемо кокосову пальму і самі назбираємо кокосових горіхів. Пішли? — і вже злітала з-за столу.

Даві дивувала у цій жінці безпосередність, якою вона нехтувала його іменитою ієрархією. Ставилася до нього як до свого знайомого, у котрого залишилась погостювати. І не інакше. Він полюбив часті прогулянки з Мартою. Вона закидала його численними запитаннями і поки він давав пояснення, що й до чого, — проходив день, а таємничість дівчини з України ще більше віддалялася своєю нерозгаданістю. Вночі він не спав, чув її сміх, і разом з тим відчував, як знову і знову загортається у досі незнаний шовк всеохоплюючого почуття, котре досі зовсім не бентежило ні душу, ні серце. Ні на мить не жалкував, що сховав Марту від усього світу, залишивши тільки для себе. Але тепер той, хто завжди з погордою дивився на жінок, боявся одного — втратити те почуття, яке зародилося до українки.

З Мартою Даві ставав самим собою, звичайним чоловіком з сильними і вправними руками, які не цуралися бавитися з кокосами, полювати з палицею на рибу, зривати з колючих кущів незнані Мартою квіти, переносити її через потічок, дно якого вкрите гострим камінням, і шаленіти, ледь торкнувшись її тремтливої руки, вловити паморочливий аромат подиху.

Даві знав прекрасні жіночі тіла, вмів розбурхати у них шалений вогонь пристрасті, але тепер втратив голову перед незбагненною українкою. Не допомагали вишукані любощі улюбленої Селіли, покірної у всіх його потребах. Ель Даві забув про своїх коханок, він не кликав до себе навіть Селілу.

— А тут корали ростуть? — знову посипались запитання Марти, як тільки-но вони ступили на посипану кораловою крихтою доріжку парку.

— Так. На заході мого острова, зі сторони Суматри, є коралові рифи. Я накажу, тобі принесуть букет коралів.

Марта аж захлинулася. Раптово, навіть не сподіваючись, вона почула (нарешті!) усе, що хотіла.

— А де це?

Даві показав рукою у протилежну від пірса сторону.

Там була Суматра!

— Тоді давайте краще самі займемось підводним плаванням, як ви на те? Правда, я не вмію користуватись ні маскою, ні ластами. Але, гадаю, швидко б навчилась і ми могли б самі побувати там, де ростуть корали.

Вона глянула на Даві широко відкритими очима і посміхнулась, — од цього з’явилось нічне відчуття і розлилося по тілу шовком одухотворення.

— І ми станемо справжньою парою під водою… Чи це йому почулося?

Тепер у її купальні стоїть усе готове до втечі. І, що найголовніше, вона знає, куди треба пливти. Марта уже кілька разів тренувалась в басейні, вовтузилася з кисневим апаратом. Нехай Даві думає, що Марта готується до того, що наобіцяла йому. А дзуськи!

— От, якби я так вміла плавати! — захоплено вигукувала Омо.

— А ти хіба не вмієш?

— Ні.

— Ну, так стрибай до мене, я навчу.

Час невблаганно збігав, і це було не на її користь. Після вечері Марта завжди поспішала до себе, залишаючи Даві одного. Він забував про свій апломб і просив, щоб вона залишилася. Небезпечна гра затяглася і вимагала логічного завершення. Якщо і сьогодні увечері Марта знову скаже ні, Даві просто безцеремонно торохне її, де заманеться.

— Завтра ми зможемо удвох попливти до коралових рифів, — кинула Марта на прощання. — Піду, потренуюсь…

Йшла і розуміла, що увечері мусить непомітно вислизнути геть. Вона дасть собі раду, бо знає, в який бік пливти.

— Так ми будемо плавати? — щебетала Омо.

— Я ж обіцяла. Іди, переодягайся.

— А я вже давно готова, — зірвала дівчинка з себе легку одежину.

— Ну, то йди до басейну, зараз і я за тобою.

Омо крутнулася на одній нозі і миттю вилетіла із спальні. Марта чула, як задоволено вигукнувши, з розбігу Омо шубовснула у воду.

Марта уже тягнула крісло до того місця, де під стелею висів її браслет, коли почула несамовитий крик дівчинки: «Пама! Пама!»

Кинулася до басейну.

— Омо, Омо, що з тобою? — і заклякла, побачивши на воді розпростерте, обличчям донизу, тіло дівчинки, зі спини якої у воду сповзала, вкрита червоними і жовтими кільцями,